Green Card - Володимир Кошелюк
– Ден! Дене, ти спиш, чи що?
– Уже нє.
– Пора вечерять, а то щось і голосу не одтягнеш.
Життєрадісна мармиза дядька Сашка повернула в дійсність.
– Фу-х, ох і задовбався. Ганяв аж до LA і назад. Ше й трак один поламався, заказник усі вуха пропищав.
– То справили, той… трек?
– Трак. Це грузовик такий здоровенний. Та де там. Насилу притягли. Шось мотор застукав. Завтра подивимся. А тобі гарно Таня придумала – Ден. Геть американець.
– Мені теж подобається.
– Пішли, всі вже розсілися.
– Зараз, трохи вмиюся.
– Давай.
Крижана вода оживила. За широким столом знайшлося місце навпроти дядька Сашка.
– Всі зібралися? Помолимось.
Встали. Дядько Сашко дякував за їжу, за те, що живі й здорові пережили день. Я дивився під ноги й згадував маму, тата, бабусю, діда, наші веселі вечері з історіями й сміхом. Очі щеміли й хотілось пити.
– Дене, сідай, їжа холоне.
– Він підвис.
– Коля!
– Та я щось справді… підвис. Пройде.
– Сідай, страва холоне.
Запашний дух лоскотав ніздрі. Смажене м’ясо, овочі й зелень великими шматками в глибокій мисці, горох у густому соусі, смажена картопля з хрусткою золотавою шкоринкою. В пузатій супниці парував масткий червоний суп.
– Спробуй «чилі».
– Це перець? А де?
– Та ні. Суп. Накидай!
Їдло нагадувало щось середнє між киселем і гарно розталим желе. Пряний дух забивав ніс. Я куштував усе, сьорбав чилі, підгрібав картоплю. За якихось десять хвилин їжа підібралась до самої горлянки – ще шматок, і з-за столу не піднімусь.
Дітлахи швиденько надзьобались і гайнули гратися. Коля й собі потягся в кімнату, не відриваючись від телефону. Таня збирала тарілки, вигрібала залишки й ставила в посудомийку. Дядько Сашко відкинувся на стільці.
– Під’їв трохи?
– Дякую. Все дуже смачне.
– Шо завтра думаєш робить?
– Не знаю.
– Пішли до мене на роботу. Побачиш, чим заробляю.
– Добре.
– Тільки встать треба о п’ятій ранку. В шість бути там.
– Домовились.
– Тоді я спать. А ти хоч телевізор глянь, або до Колі, там він в інтернеті постійно сидить.
– Нє, я в кімнату. Книжки бачив у шафі. Трохи почитаю, та й отдихать.
Нічник кидав круглу тінь на сторінку. Ніро Вульф та Арчі Гудвін розплутували чергову справу. Я клював носом й бачив букви через одну… Світло не зникало. Щось пекло в око, я стояв під сонцем й широко розплющеними очима тупився в його середину. Очі сльозились. А сонце все більшало, більшало й більшало…
Розчумавшись, я потушив нічник, відіпхнув книгу, що боляче врізалась у бік, зарився в подушку. Закінчився перший день.
Будильник пищав, ніби комар, що забрався прямісінько у вухо. З вікна тягло прохолодою. Я заснув в одязі й так обкрутився ковдрою, що ледве виборсався. Далекий гул провіщав – місто встало. Самотні голоси авто рикали за вікном. Хтось рушає на роботу.
Пора й мені.
Дядько Сашко товкся на кухні. Парувала яєчня, тягло кавою і грінками.
– О, піднявся таки. А я шось уже засумнівався.
– Чого це?
– Мабуть, не звик так рано вставать?
– Регулярно ні, а так по-всякому приходилось.
– В Україні так тільки селяни вкалують. І нічого не мають. А в нас тут чим більше робиш, тим більше маєш.
Я мовчки наминав гарячу їжу, вдихаючи гіркуватий запах кави. За десять хвилин уже хилитались у джипі. Пропустивши здоровенну вантажівку, заїхали у високі сітчасті ворота. Там снували люди, стояло декілька траків. Сморід бензину, вихлопних газів, ревіння моторів – метушня.
– Пішли в диспетчерську.
Дядько Сашко парконувся біля чистенької будівлі зі світлими стінами, червоним дахом. Дзеркальне скло величеньких вікон не давало глянути всередину.
– Заходь.
Потужний струмінь холодного повітря вдарив у груди. Велика світла кімната, під стіною рядок широких моніторів. Двоє молодих хлопців у навушниках з мікрофонами слідкували за кольоровими картами, їздили в кріслах між екранами, перемовлялись, стукотіли на клавіатурі. Далі стриміло кругле бюро зі статечною сивуватою жінкою, яка схилилась над купою паперів.
– Це моя компанія. То диспетчери – Семмі й Дік. Ходімо привітаємось.
– Hi, guys. How are you?[6]
– Oh, hi, mr. Ant. Everything’s alright[7].
– Sam, did you get well through the night? Hope, no accidents?[8]
– It’s all on schedule[9].
Худорлявий Семмі з ріденькою борідкою й кучмою жорсткого чорного волосся тер червоні очі й позіхав.
– Return your change and go to sleep[10].
– Ok[11].
– This is Dan. My cousin from Ukraine[12].
– Hi![13]
Хлопці глипнули й далі шаруділи на своїх маршрутах.
– Пішли далі. Це пані Лучкова. Добрий ранок!
– Доброго ранку, пане Олександре.
– Як у нас справи?
– Все йде своєю колією. Ось розклад на сьогодні.
– Дякую. Давай подивимось.
– Треба в Сан-Франциско. Зустрітись із замовником – може, вдасться домовитись про регулярні рейси.
– Є сьогодні маршрут?
– Віталік їде через час.
– З ним і зганяємо. Це Ден, мій родич з України.
– У гості приїхав?
– Грин-кард виграв. Роздивляється, шо до чого.
Пронизливо верескнув телефон. Секретарка схопила трубку і втупилась у монітор.
– Пішли в кабінет!
На скляних дверях табличка: «Mr. Antonenko – Director». Невелика кімната з дерев’яним блискучим столом. У кутку американський прапор. М’яке шкіряне крісло, два стільці для відвідувачів. На столі сріблястий ноут.
– Отут працюю. Фірма невелика, але немає дядька над головою. Що хочу, те й роблю.
– Прапор обов’язково має бути?
– Це нагадування. Я підкоряюсь законам держави, вона дає захист, можливості. Сюди приїхали, в кармані п’ятсот доларів на п’ятьох і віра в Бога. Тулилися в братів з церкви в одній кімнаті. Потім вступили в програму «Велфер». Платять на їжу, за умови, що ходиш до школи, вчиш англійську. По вісімдев’ять годин учились.
Аж як пройшло місяців дев’ять, сказали: годі, йдіть працювати. Жінці роботи не було, батько з матір’ю старі. Один я зостався. Де тільки не робив. На стройці, пошту розвозив, у піцерії посуду мив, тільки б долар урвать. Спав по два-три часи. Тоді влаштувався тракістом, ну, водієм грузовика. Крутив «бублик» чотири роки, поки не стягся на своє діло. Тепер маю сімнадцять траків і більше тридцяти людей персоналу.
– Де ж ви взяли гроші?
– В Америці просто. Не треба видумувати якісь схеми. Не так, як в Україні. Хочеш справу відкрити – будь ласка. Поможуть, піддержать,
