Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби - Юрій Романович Іздрик

Акупунктура дала блискучі результати. Єдиним дискомфортним наслідком виявилася фатальна відсутність Гербі Генкока, Майлза Девіса та Маркуса Міллера, до яких я встиг звикнути.

Втративши надію ще коли-небудь почути музику, я купив до плеєра батарейки ULTRAVOX.

Перше, що вдалося мені почути, були сигнали точного часу: «На сході країни — перша, в західних і північних районах — друга, в столиці та центрі — за квадранс пів, на Кримському півострові — за п'ять».

Водій авта, що з виском загальмувало, вороже дивлячись на мене, з усієї сили гатив себе по чолі кулаком. Пасажир на передньому сидінні, беззвучно (за шклом), але виразно артикулюючи, крутив коло скроні вказівним пальцем (шкло від його артикуляції вкривалося парою). Жіночка ж, яка сиділа ззаду, виставила у вікно надмірно ереґований середній палець правої руки.

Лівою вона тримала немовля.

Розділ шостий. Син літньої ночі-2[48]

Дитинко[…], поглянь, як нам світить зогнила Варшава.

С е р г і й  Ж а д а н

У цілому світі я не бачив нічого величнішого за ту дурну Галичину.

О л е к с а н д р  Ґ у м б о л ь д т.

Ти спокійно (спокійно?) й незалежно жила собі на своїй вулиці Незалежності, але рано чи пізно трапляється так, що ми зустрічаємось, а цього разу сталося ще й так, що мені ніде було заночувати, окрім, як у тебе.

Ну так сталося, чорт забирай, так сталося.

Життя різноманітніше за сни.

Про те, як мені їхалося сюди, ще кілька років тому, я писав би приблизно так:

«У переповненому салоні автобуса „Калуш-Варшава“ (чия міжнародність, зауважимо, ніяк не вплинула на гуцульські традиції місцевого сервісу), на найостаннішому підвищенні, призначеному для багажу, але чомусь названому в народі пухким і комфортним словом „бамбетлі“, знаходився не хто інший, як нікому не відомий невдаха та пияк, інженер за фахом і поет за покликанням Альбан Т.[49] Він їхав до Варшави на запрошення якоїсь зварйованої фундації — однієї з багатьох зварйованих, — котра влаштовувала для пересичених літературних ґурманів екзотичний вечір української поезії. Досьогодні залишається загадкою, яким чином у список запрошених (а серед них були такі світила, як Лишега, Процюк, Ципердюк, Андрусяк, Прозаяк, Любанський, Ірпінець, Боракне, Римарук, Лугосад, Віхта Сад, Камідян, Проскурня, Цибулько, Бригинець і Забужко[50]) потрапив наш герой, людина цілком пересічна, невідома в літературних колах, та й до того ж, відверто кажучи, не надто вдатний поет — майже все його мистецьке покликання зреалізовувалося у надмірному вживанні горілки, причому на відміну від більшості подібних типів Альбан любив пити насамоті, очевидно відчуваючи в спілкуванні з алкоголями щось інтимне.

От і зараз він витяг із кишені пальта нержавіючу флягу…

Пасажири автобуса „Калуш-Варшава“, як і більшість пасажирів більшості українських транспортних засобів, відразу по відправленні почали сягати до просторих сумок, наплечників, чемоданів, видобуваючи з них канапки, сало, ковбасу, сир, яблука, смажених курей, тепличні огірки та іншу поживу. І, безумовно, „Пепсі“. І, безумовно, „Коку“. І, безумовно, „Фанту“. І, безумовно, „Лемон-фреш“. І, безумовно, горілку, горілку, горілку.

Була тут „Столична“, „Російська“, зроблена в Києві „Московська“, „Гайдамацька“, „Оковита“, „Соковита“, „Бенкетна особлива“, „Особливо бешкетна“, „Гуцульська“, гірка настоянка „Полонина“, „Горіхова“, „Тернопільська ювілейна“, „Українська з перцем“, міцний напій „Козацький“ — гидота неймовірна, — „Посольська“, „Подольська“, „Лівобережна“, зроблена в Москві „Київська“, „Старокиївська“, „Херсонська“, „Берегиня“, „Херсонська берегиня“, „Донбасская особая“, „Крымчанка крепкая“, „Лимонна“, „Персикова“, „Абрикосова“, „Грушева“, „Слив'янка“, „Слов'янка“, „Ялівцівка“, „Корона“, „Золота корона“, „Золоті ворота“, „Золоте кільце“, „Кайзер“, „Кайзер Вільгельм“, „Консул“, „Чорний консул“, „Консул Прохаска“, а також прозаїчний кондитерський спирт, котрий призначався не так для внутрішнього споживання, як на продаж, і тому везлося його у найрізноманітнішому спакуванні — в гумових грілках, запаяних поліетиленових пакетах, літрових пластикових пляшках з-під згаданої вже „Пепсі“, бляшанках з надписом „Згущене молоко“ чи „Паста томатна“, а пасажир з сидіння № 9 навіть залив його у баскетбольний м'яч, який від цього став підозріло важким і втратив стрибучість (до речі, в стандартний баскетбольний м'яч вміщається 2,678 літра кондитерського спирту чи будь-якої іншої рідини).

Їхати належало цілу ніч, до того ж проходити серед ночі митний контроль — а для цього необхідна ситість і впевненість. Хлоп'ята-рекетири і панни-спекулянтки, бізнесмени-початківці і відчайдухи-перекупщики, „нові слов'яни“ і старші поважні галицькі пані — всі однаково відважно перехиляли одноразові пластикові шклянки, чия одноразовість завдяки народній мудрості й кмітливості використовувалася не раз і, — коли вже викладати все на чистоту — не два.

Було б неприпустимим виявом снобізму оцінювати це як відсутність виховання, загальної культури чи відчуття стилю. Навпаки — здається, що саме в цій гастрономічній імпульсивності, в цій кулінарно-туристичній екстравертованості демонструє наша нація свою душевну делікатність, незахищеність і вразливість. Лише безповоротно урбанізована істота може незворушно сприймати своє ув'язнення в металевій скрині — а чим іншим, як не металевими камерами є всі ці поїзди, автобуси, автомобілі, літаки? — людина ж природна, не зіпсута остаточно цивілізацією, відчуває пекучий внутрішній дискомфорт, неспокій, клаустрофобію, страх. Поки триває заколисуючий перестук вагонних коліс, ти ще готовий приймати правила гри і витримувати цей обмежений простір, вимушене сусідство незнайомих людей, нові запахи та інфернальне світло, але варто потягові затриматися довше на опівнічному полустанкові, як пекельна тиша, розріджена похропуванням із верхньої полиці та дитячим скигленням в сусідньому купе, змусить тебе зірватися на ноги і шукати розради чи то в смердючій тамбурній цигарці, чи то в панічному поїданні залишків домашньої шинки.

Раніше, скажімо років десять тому, Альбан як представник древнього аристократичного роду, можливо, скривився б на вигляд ремиґаючих співвітчизників, але сьогодні, відчуваючи навіть певну спорідненість з ними, в нападі нонабстинентського демократизму він витяг із кишені пальта нержавіючу флягу і зробив добрячий ковток. За вдалу подорож, як може видатися нам.

Тут мусимо привідкрити перший секрет: Альбан їхав без квитка.

Що називається, з а й ц е м — дивний, чесно кажучи, художній образ.

До останнього дня він зволікав із придбанням квитка, бо не був певний, чи встигне виробити закордонний паспорт. Він вистоював довгі черги в казематах місцевого ОВІРу, тягав туди якісь підозрілі пакети, набиті пляшками і шоколадом, видзвонював незнайомих знайомих у пошуках впливових осіб, демонстрував права на різноманітні пільги, розмовляв облесливим голосом і запобігливо заглядав ув очі, позичав гроші, просив, брехав, обіцяв, однак уся ця акробатика приносила мало користі.

Можливо, в якійсь іншій історії я розповім докладніше про Альбанові паспортні пригоди, та зараз не варто витрачати на них ні сил, ні часу, бо головне, наразі, те, що паспорт врешті-решт в остатній 'мент було