Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
У Клубі можна було нічого не пояснювати і не виправдовуватися. Тут усі були вигнанцями і для міжусобного розуміння слова були зайвими. Павло стверджував, що їм слід пишатися жаданою успішною реалізацією комуністичного ідеалу: загальною рівністю.
— Чого ще прагнути, мій милий?
Першим до мене заговорив Віржиль — румун, чий розлогий співочий акцент змусив мене посміхнутися. Це була ще одна спільна риса. Через дивацтва акценту вони «з’їдали» добру половину слів, вживали дієслова в інфінітиві, ставили їх на початку речення, ковтали займенники, плутали омоніми, ігнорували роди чи вживали їх із хтозна-якими словами. Часом хтось усіх виправляв і брався давати начинену авторськими помилками лекцію з французької граматики. Невпинні й безглузді дискусії тривали, а вимова та граматика з плином часу так і не покращувалися. Найцікавіше, що всі між собою розумілися, ба більше, примудрялися лаятися французькою, особливо коли обговорювали політику чи свіжі новини, — а тільки це вони й робили.
— Я можу залишитися?
— Якщо ти мовчати, дозволено, кібітцер[56].
Він помітив, що до мене не дійшло.
— Дивитись гру не говорити. Не встрявати.
Тиша була невіддільною складовою Клубу. Де-факто вони шукали не так тиші, як спокою. Можна було розчути ходи фігур шахівницею, дихання та глибокі зітхання, приглушені перешіптування, хрускіт пальців, переможні усмішки, шелест газетних сторінок, а час від часу ще й рівномірне хропіння гравця, що заснув. Вони розмовляли мало не впритул до бесідника. Лише зведена до мінімуму міміка обличчя та уважне дослухування виявляло розмову. Дехто не відмовляв собі у звичці затуляти рота долонею, аби замаскувати бесіду. До таких повадок треба було призвичаїтися, бо попервах це видавало їх за справжніх змовників. Ігор пояснив, що то була звичка, набута на іншому краю світу, де найменше слово могло запроторити вас до в’язниці чи на кладовище, де не варто було довіряти найліпшому другові, рідному братові, власній тіні. Коли хтось ненавмисне забувався і брався розмовляти по-людськи, це викликало загальне здивування. За якусь мить вони пригадували, що в Парижі, та розмовляли досить чутно й у темпі алегро. Ескалація тону стихала так само швидко, як і виникала. Мимохіть я набув звички плавно прослизати між столиками, залишатися непомітним у своєму кутку, тихенько розмовляти, висловлювати думки поглядом, бровами, зрештою віями.
Траплялись вечори, коли короткі періоди тиші змінював руйнівний сміх. Ігор, Павло, Володимир, Імре та Леонід були ще тими веселунами. Вони нічого не сприймали серйозно, кепкували геть-чисто з усього, насамперед із себе самих. Це вони завжди кпинили буркотунів, які наполягали на сакральній тиші. У них був незліченний арсенал комуністичних анекдотів, які достобіса їх смішили. Я не одразу зрозумів, що їхні, здавалося б, абсурдні жарти, насправді недалеко втекли від правди. Попри скрутні будні, вони не знали ні суму, ні меланхолії. Навпаки, виявляли незмінний гумор та здавалися безтурботними, неначе жоден спогад їх жодного разу не тривожив. Тому, хто журився і непокоївся, обов’язково нагадували: «Ти дістав нас своїми проблемами. Ти вцілілий, тож користайся цим, щоб жити».
З ними відчував себе або в едемі, або в геєні. Ніяких півтонів. Раптом між ненависниками системи й тими, хто вірив у світле майбутнє людства, щось вибухало. Двоє-троє підвищували тон. Вони нехтували французькою на користь рідної мови, порушуючи правило, продиктоване Ігорем. До зграйки хутко приєднувалися навіть ті, хто й не уявляв, про що тут мова. Хвилин на десять це перетворювалося на вавилонський Капернаум. Вони сварилися, мало не кидалися один на одного, лаялися чим могли, кидали в обличчя всілякі мерзенності. А коли я просив Ігоря перекласти, він із посмішкою відповідав: «Не варто. Там нічого хорошого. Нічого не вдієш: ми або перекроєні системою, або геть з неї вирізані».
Якось Ігор мені пояснив візантійський принцип, що розділяв членів Клубу на два непримиренних табори. Одні журилися, бо довелось обірвати усякий зв’язок із соціалізмом, а інші завжди залишалися йому вірними, розв’язуючи нерозв’язні дилеми. Болючі рани досі не загоїлися. Сварки були брутальними, мов буревій, що знищує все на своєму шляху, але й минає він так само швидко, як налітає, не залишивши по собі збитків. То прорізаються атавістичні конфлікти, древні обрáзи Центральної Європи. Поляки ненавиділи росіян, які ними гидували; болгари кляли угорців, які їх ігнорували; німці не зносили чехів, що зневажали румунів, яким узагалі було начхати. Але тут усі однаково були апатридами — на всіх одна біда. Спорожнивши словниковий запас, забіяки дивним чином утихомирювалися та й далі провадили призупинену партію в шахи. Від суперечки не залишалось і сліду. А за якихось п’ять хвилин усі гуртом сміялися без усілякої потаємної думки. Пили вони непроглядно. І не важливо, новина хороша чи погана — перший-ліпший привід виправдовував розпивання кількох фляжок. На той час горілка була дорогезна, тому вони відкрили для себе продукцію місцевого виробництва, причастившись до кальвадосу, арманьяку та коньяку. Вони як раз плюнути перехиляли по «сто другому» (подвійний «Пастіс-51»[57]) і легко знову повторювали. Коли свого часу Леонід Кривошеїн переїхав до Парижа, він зовсім не знав французької і саме тоді видав легендарну фразу, яку в подальшому вподобали члени Клубу. Тоді ще він не вмів сказати: «Запрошую тебе пропустити по чарочці», — тому видавав: «Упустим пляшку?» Саме відтоді вони «впускають пляшки». Усі одностайно стверджували, що Леонід був іще той п’яничка. Водночас ніхто не бачив, щоби він бодай хитався. Навіть коли пропускав один чи два 204-х.
Після того як удома їм було дозволено виписувати одну-єдину газету, тут вони високо цінували право вибору преси за власним смаком і насолоджувалися ним. Тому й читали буквально все, що трапиться під руку, дивуючись, як це журналіст, що критикує міністра, ще не ув’язнений чи не розстріляний, або ж як то, що газета, яка ставить під сумнів
