Португальська хвороба - Агне Ашкелянець

Ця різниця не робить жодного з нас ні гіршим, ні кращим.

Ця різниця не робить гіршим мій одяг чи зачіску, моє лице, тіло та ходу. Не робить гіршим моє життя. Також не звеличує мене з-посеред оточення.

Вона робить моє життя іншим.

У той вечір я вперше не запитала у провидіння, навіщо мені випала така доля. Натомість я щиро подякувала — за вечерю, яка здавалась актом  найбільшої турботи, за те, що завдяки трагедії пізнала другорядність речей та крихкість людського життя. За Маланку й дах над головою. Як мантра, лунало й лунало в моїй голові: я маю достатньо.

У житті є місця для любові, в житті є місця для болю.

…Смарагдові хвилі океану вʼються вздовж берега Карвуейру, мов на невидимому веретені. Я повільно стаю на ноги, струшую пісок із зношених штанів. У груди стукається холодний вітер, та я затримуюсь ще на трішки, аби побачити, як розчервоніле сонце сідає за горизонт. Маланка махає закрученим хвостом: ходімо, ходімо вже!

Ми підіймаємось численними сходинками, виходимо до охайної каплиці, де минулого тижня я стояла на службі, а тоді звертаємо на деревʼяний міст. Маланка бадьоро тупає попереду, маленька голова обертається на кожен звук чи запах.

Я дивлюсь на помаранчеве небо перед собою та пригадую лелек, що вʼють гнізда й на португальському курорті. Пригадую ялівець і сосну, що ростуть біля мого дому, та, як виявилось, почуваються добре серед пальм. Замість вітру, що б'ється в грудях, відчуваю надію: вони можуть, зможу і я.

Десь є життя, і я обовʼязково повернусь до нього.

Кінець