Помста дощу - Галина Тимофіївна Тарасюк

Вранці Кирило крізь вікно бачив, як біля воріт Катря щось казала Чорноротому, а той лиш за живіт хапався від сміху. Кирилові здалося, що Катря теж весела, і від цього йому ставало самотнього і страшно, що Мимиха забере в нього Катю, як відбирав завжди усе: і батіжок, і хліб із смальцем, і м'яч, який мама йому аж з району привезла… І зостанеться Кирило сам один на білому світі, бідний і нещасний.

Всі наступні дні Чорнописький, як тільки-но Катерина зникала із сапою в кукурудзі, біг слідом за нею, а потому підходив до вікна, і солоденьким голоском розказував принишклому в хаті Кирилові, що він тільки-но з Катрею робив, і що вона не сапає ніяку там кукурудзу, а лежить в нього на ліжку і чекає…

Кирило трусився весь від страху, відчаю і болю, але не озивався. Перестав він озиватися і до Катерини, і та остаточно стривожилась і не знала вже, чи везти Кирила до лікарні, чи викликати з району міліцію на Чорнописького, чи по-доброму з ним розійтися?

Якось увечері, коли за вікном шуміла злива, вона потайки взяла з буфету півлітру і пішла до Чорнописького, сказавши Кирилові, що йде подивитись до худоби. Вернулася аж під досвіток, коли Кирило ще спав. Насправді, він тільки вдавав, що спить. Біля ліжка стояли його мокрі розтоптані черевики, обліплені свіжим болотом і торішнім листям. Катря, переодягнувшись в потемках в суху сорочку, лягла поруч, і теж почала вдавати, що спить.

На другий день Чорнописький десь зник: він більше не переймав Катерину біля воріт, не приходив під вікно розказувати Кирилові солоденьким голоском сороміцькі байки про себе й Катю і не чекав його за хлівом з кропив'яним віхтем. Скоро і Кирило заспокоївся, покинув свою криївку за запічком, ходив подвір'ям без остраху, звично порався по господарству, виглядаючи з поля Катерину. Він знову став тихим та веселим, як усі блаженні.

Катерина ж навпаки — ходила стривожена, здригалася від кожного стуку, від кожного рипу хвіртки, але у поле ходила справно, щоранку щезаючи у шелесткій кукурудзі. Але дивлячись на щасливе обличчя Кирила, що зазирав їй у вічі та терся до плеча, мов той кіт, поволі теж заспокоювалась, думаючи, що не такий вже той Кирило дурний, як декому здається.

А якось Кирило сказав їй ціле речення і було в ньому те, що не казав Катерині ніколи, навіть дівкою, жоден чоловік при здоровому глузді: — Я Какатю… ніні… кккому не дддам.

І сказав це з таким притиском, що Катерина аж сахнулася. А далі розхвилювалася до сліз і вперше не пригорнула Кирила, а сама припала до нього. А потому, щоб не робила — думала, що Кирило, видно, добре все розуміє, та лиш сказати, бідний, не може. І вперше в її душі ворухнулось щось тремтливо трепетне, зовсім не схоже на звичну жалість.

І знову оселилось в Кириловій хаті тихе, незавидне щастя, в якому вони удвох із Катериною шаруділи собі, як миші в кукурудзі.

…Через рік за кукурудзяними полями, у яру, порослому молодою дубиною, трактористи знайшли вимите із землі рясними дощами тіло чоловіка, в якому впізнали Михайла Чорнописького, що минулого літа гостював у селі. Приїжджала міліція, довго шукала, нічого не знайшла, крім перетлілого налигача на шиї покійника. А оскільки Чорнописький був чоловіком нікому в цьому світі не потрібним через свій чорний рот і вредний характер, слідство скоро припинили і справу закрили.

Поховала Михайла Чорнописького сільська рада без попа, на краю цвинтаря, як самогубця. Того дня лило, мов із відра. Тож за возом із домовиною по розгаслій сільській вулиці брьохкались тільки гробокопи та найближчі сусіди — печально сувора Катерина і принишклий здивований Кирило.