Читець - Бернхард Шлінк
А сам будинок не такий похмурий, як на Бангофштрасе. Проте вікна припали пилом і не дають зазирнути всередину, не видно навіть штор. Будинок сліпий.
Я зупиняюсь на узбіччі й переходжу дорогу, підходячи до дверей. Нікого не видно, нічого не чути, ніколи не загуркоче якийсь далекий мотор, не дмухне вітер, не защебече пташка. Світ мертвий. Я піднімаюсь сходами й тисну на дзвінок.
Але двері не відчиняю. Я прокидаюсь і тільки знаю, що поклав палець на кнопку дзвінка і натиснув на неї. А потім пригадую все сновиддя і те, що я вже бачив його.
З
Я не знав, як звати ту жінку. З букетом у руках я нерішуче стояв перед дверима і дзвінками. Найрадніше я пішов би назад. Але тут із будинку вийшов якийсь чоловік, запитав, до кого я прийшов, і послав мене до фрау Шміц на четвертому поверсі.
Жодних ліпних прикрас, немає дзеркал, немає килимка. Ті скромні оздоби, що їх мали колись сходи та сходові майданчики і що їх навіть годі було порівнювати з пишнотою фасаду, давно вже змарніли. Червона фарба на сходинках посередині стерлася, зелений лінолеум зі штампованим візерунком, прибитий на сходах до стіни десь до рівня плечей, був обшарпаний, а там, де бракувало прутів у поручнях, були напнуті мотузки. Тхнуло якимись мийними засобами. Мабуть, на те все я звернув увагу тільки згодом. Сходи завжди були пошарпані, але прибрані, там завжди стояв дух мийних засобів, часом змішаний із запахом капусти чи бобів, чогось смаженого або виварюваної білизни. Решту мешканців того будинку я тільки й знав за цими запахами, за килимками перед порогами квартир і табличками з прізвищами під кнопками дзвінків. Не пригадую, щоб я коли-небудь бачив когось на сходах.
Не пам’ятаю, як я привітався з фрау Шміц. Напевне, проказав їй дві-три фрази про свою хворобу, її допомогу та подякував їй. Вона завела мене до кухні.
Кухня в тій квартирі була найбільшим приміщенням. Там стояли плита і раковина, ванна й титан, стіл і два стільці, буфет, шафа для одягу і кушетка. Кушетка була застелена червоним оксамитовим покривалом. Віконь кухня не мала. Світло потрапляло крізь шибки дверей, що виходили на балкон. Світла небагато, — ясно на кухні було тільки тоді, коли двері відчиняли настіж. Зі столярної майстерні на подвір’ї тоді долинало вищання пилки, чувся запах дерева.
у квартирі була ще одна невеличка й вузька кімната з сервантом, столом, чотирма стільцями, кріслом і грубкою. Взимку ту кімнату опалювали дуже рідко, та й улітку майже не користалися нею. Вікно виходило на Бангофштрасе, далі видніла територія колишнього вокзалу, геть уся перекопана, де-не-де вже спорудили підвалини нових судових та урядових будівель. І, нарешті, був у квартирі ще й туалет без вікон. Якщо смерділо в туалеті, то смерділо і в коридорі.
Я вже не пригадую, про що ми розмовляли на кухні. Фрау Шміц прасувала: розстелила на столі вовняну ковдру та простирадло, брала одну по одній речі з кошика, прасувала їх, складала і клала на стілець. На другому стільці сидів я. Прасувала вона і свою спідню білизну, я намагався не дивитися туди, але не міг відвести погляду. Вона була вдягнена в синенький із невеличкими блідо-червоними квітами халат без рукавів. Попелясто-білі коси, що сягали їй по плечі, вона заколола у вузол. Біліли її оголені руки. Рухи, якими вона брала праску, водила її, ставила вбік, а потім складала і відставляла білизну, були повільні та зосереджені, так само повільно й зосереджено рухалося, згиналось і випростувалось усе її тіло. В моїх спогадах на її тодішнє обличчя наклалися її обличчя, які я бачив пізніше. Коли я намагаюсь уявити, якою вона була тоді, вона постає переді мною без обличчя. Я щоразу змушений відновлювати його. Високе чоло, високі вилиці, блакитняві очі, повні, без вигину, рівномірно заокруглені губи, тверде підборіддя. Широке, жорстке жіноче обличчя. Пам’ятаю, тоді воно видавалось мені гарним. А тепер я вже не бачу тієї краси.
4
— Зачекай! — сказала вона, коли я підвівся й хотів піти. — Мені треба вийти, проведи мене трохи.
Я чекав біля порога. Вона перевдягалась у кухні. Двері були ледь прочинені. Вона скинула халат і стояла в яскраво-зеленій сорочці. На спинці стільця висіли дві панчохи. Вона взяла одну й, по черзі перебираючи руками, згорнула її у валик. Балансуючи на одній нозі, вперлася п’яткою другої ноги в коліно першої, нахилилась, надягла скручену панчоху на пальці ноги, поставила пальці на стілець, натягла панчоху на литку, коліно і стегно, нагнулась убік і пристебнула панчоху до пояса. Випросталася, зняла ногу зі стільця і взяла другу панчоху.
Я не міг відвести очей від неї. Від її потилиці та плечей, від грудей, що їх сорочка не так приховувала, як огортала, від попи, де напиналася сорочка, коли вона впиралася ногою в коліно й сідала на стілець, від ноги, спершу голої та білої, а потім шовковисто-лискучої в панчосі.
Вона відчула мій погляд. Зупинилася, беручи другу панчоху, обернулася до дверей і подивились мені у вічі. Я не знаю, як вона дивилася, — дивуючись, питаючи, розуміючи, дорікаючи. Я почервонів. Якусь мить ще стояв, хоч обличчя палало. Потім не витримав, вискочив за двері й помчав сходами вниз, вилетів із будинку.
Я йшов не кваплячись. Бангофштрасе, Гойзерштрасе, Блюменштрасе — кілька років я повертався цією дорогою зі школи. Я знав кожен будинок, кожен садок і паркан — і той, який фарбували щороку, і той, який так посірів і струхлявів, що я міг розкришити його рукою, — а також залізну огорожу, вздовж якої в дитинстві я бігав із палицею, видзенькуючи на її прутті, й високий цегляний мур, за яким мені уявлялося щось дивовижне
