Хлопчик і тінь - Віктор Семенович Близнюк

В один з його наїздів я читав йому у себе дома Євгена Плужника, поета, якого дуже люблю. Вкотре поверталися до «Галілея» — однієї з найкращих наших поем. Віктор, зітхнувши, зауважив, що творчість Плужника й досі належним чином не поцінована.

Сам він у своїй творчій практиці тяжів до незглибимої криниці роду. Серед його учителів — автор «Вершників» та «Петруся і Гапочки». Сліди навчання відчутні в «Древлянах». Це помітили. Не помітили іншого: цій любові передувала любов до народного епосу. Втім, свій духовний зв’язок з Ю. Яновським він усвідомлював завжди. Вони й родом були з того краю, де «зіткнулися шаблі під Компаніївкою».

Талант глибоко органічний, В. Близнець безпомильно відчував неперехідну цінність традиції, здорової народності. Писав про це і мені: «Днями був у Спілці на вечорі Катерини Білокур… І так чогось тривожно й сумно стало на душі: віддаємося суєті, новаціям, оваціям, поверховим штормам і бурям, а десь там, під нами — глибокий нестривожений океан народного життя, наше коріння, від якого ми відриваємося (а я — так дуже рано!) і зараз ностальгічно озираємося — де вона, наша втрачена, глибинна народна основа, те, що для Катерини Білокур було життям, подихом, живим словом (крім картин, воістину поетичні у неї листи!) і творчістю».

Мабуть, він був несправедливий до себе, коли писав про свою відірваність. Нелегка робота над «Повістю минулих літ» захопила його повністю: випала щаслива нагода освіжити свою історичну пам’ять.

Згадую зустріч із журналістами кіровоградської комсомольської газети «Молодий комунар». Віктор захоплено розповідав про свою роботу над «Повістю…» Витлумачував «темні» місця, дивувався та обурювався, що твір цей не став ще набутком широкого загалу. За його пристрастю, сміливістю й оригінальністю суджень, несподіваністю припущень відчувалася не тільки грунтовна підготовча робота, а й безмежна залюбленість.

Уже після публікації у «Вітчизні» розповідав про свій принцип відбору матеріалу, про складнощі фактографічного, лексичного, етнографічного характеру. Ми багато говорили з ним на цю тему, інколи сперечалися. З якою мірою відповідальності він ставився до цієї роботи, засвідчують його ж слова. «Тепер, як нічого з свого, чекатиму виходу „Повісті минулих літ“. Це річ принципова не для мене, ні, а для культури взагалі, для нашого історичного світосприймання і мислення». Не дочекався…

Дивувало його вміння сходитися з незнайомими людьми. Своєю простотою, непідробною щирістю та безпосередністю він незмінно викликав довіру всіх, з ким мав справу. Про людей, які йому подобалися, казав просто: «Гарний чоловік» або «Це — порядний чоловік». Такі ж короткі, але нищівні характеристики давав і тим, кого не поважав.

Про дітей висловлювався з ніжністю особливою: «Таке славне дитятко», часто вживав зменшувальні пестливі форми звертання, але у взаєминах з ними не пам’ятаю, щоб сюсюкав. Він добре розумів вразливу дитячу душу.

У кожний мій приїзд до Києва намагався витягти мене на природу чи показати один із куточків старого міста. Пригадую розписи Врубеля у Кирилівській церкві, де ми зачаровано слухали музику старих українських майстрів, Софію, блукання в Лаврі, оглядини колишньої Гончарівки, звідки віяло духом тисячоліть. Там частково відбуваються події в повісті «Женя і Синько». Гірко усвідомлювати, що це вже не повториться…

У його емоційній «Автобіографії», написаній двадцять років тому на прохання видавців, читаємо: «Як писати? Як увібрати в своє слово і мудрість, і безглуздість життя? Ми ж з вами є глядачами і дійовими особами вселенського лицедійства, котре відбувається в Колізеї історії. Перед нами розгортаються драми двадцятого сторіччя. Хіба не на наших очах пігмеї переодягалися в Гераклів, невігласи в Ціцеронів, блазні в Іванів Грозних, а дрібні злодії в Кромвелів і Вашінгтонів? Хіба ми не бачили сцен заокеанського полювання на відьом, шабаш реваншистських Геростратів, п’яну гру в очко, коли на карту ставились долі цілих країн і народів? А що в цей час робимо ми, лиса початкуюча молодь? Стоїмо, роззявивши рота, споглядаємо трагікомедії віку і длубаємося в носі: де б знайти конфліктиків дитячих, проблемок хатнього масштабу? Нам би засукати рукава, та в кратер життя, та в пику глупоті, та в пику фарисейству, та в пику підлості і пристосуванству. Але, бачте, у нас тонка інтелігентна кишка. Де ви, рицарі совісті (виділено мною. — В. Б.), нинішні Довженки і Яновські?! Чуєте, як гримить Колізей, як гуркоче каміння під ногами мільйонів, як волає публіка: „Гладіаторів! Гладіаторів на арену!“»

Цей патетичний монолог має продовження у вигляді трагічного парадоксу. Закликаючи інших до дії, письменник зізнається у власному безсиллі, засуджує себе самого: «Я полохливо зникаю. „Мамо, чом болять ваші руки?“ — „Не так руки, сину, як душа болить. Весь вік у гною, хлібом світ годую, а що ж виходить? Подививсь, сину, що воно в світі робиться?“ Мовчу. Який з мене письменник!»

Він був справжнім письменником. Літературний нуль на нищівну самооцінку не здатен. Але в словах отих відбилася ще й туга за втраченим ідеалом літератора як викривача і провидця, чиє слово — указуючий перст справедливості. Туга за громадянською доблестю художника у її класичному варіанті. Розуміння роздвоєності його в умовах, які ми нині занадто соромливо називаємо періодом застою. Це був час, про який з нещадністю правди висловився в новорічному номері «Литературной газеты» (1988 р.) В. Распутін: «Моральність замінили дотриманням писаних законів, політграмотою замінили духовність. Життя перейшло у зовнішні форми, внутрішнє засуджувалось».

Без «внутрішнього» письменника не існує. За складом характеру В. Близнець не міг претендувати на роль судді громовержця, але як особистість глибока і вразлива не міг не розуміти необхідності в певні періоди історії закличної, прямої письменницької мови. Тому схильний був розцінювати це своє «невміння» як фахову неповноцінність. Він, як це часто трапляється, забував про самодостатню цінність органічного голосу. А його власний голос у літературному хорі був на диво природним. Це гостро відчуваєш зараз, перечитуючи його книжки, вглибаючи в його задушевне, правдиве слово.

Він сам був рицарем совісті, сповідував її послідовно і вперто, хоча й не помічав того, пориваючись до недосяжного ідеалу. Зате помічали інші. Добре сказав поет М. Сом: