Армагедон уже відбувся - Марія Василівна Матіос

Петро слухав Сильвестрову жінку Марію — і чув, як дика лють із середини нутра проситься в кулаки. Підвів скляні очі на невістку і майже лагідно чи то запитав, чи пригрозив:

— А чи тепер, Маріє, не все одно, де його закопають?! Чи під парканом не така сама земля, як деінде? Чи він із того світу буде контролювати, де його поховали?

Марія теребила кінчики цвітастого фартуха, дивлячись собі під ноги.

— Я тебе питаю, Маріє!!! Іди скажи гробареві, що Петрові все одно. Петро тепер думає про інше. Хай копає, де хоче. Ми заплатимо, як за місце стандартне.

Невістка висунулася з кімнати ще тихіше, ніж зайшла, хіба лише втерла краєм хустки спітніле обличчя.

— І то правда… — Орест заходив від столу до дверей широким кроком, потім навіщось виліз на лавку і також потягнувся рукою до дірки на місці образу Божого.

— Я вже дивився! — Петро шарпнув брата за сорочку. — Не тут шукати треба. Але де?

— Петре, — Орест нахилився до братового обличчя — майже чоло в чоло. — Ти шукай поки що із Сильвестром, а я піду до гробаря.

— А він що, сам не знає, що ми його потому запитаємо? Не знає, що відповідати перед нами буде? Ти краще візьми голову в руки і подумай, де схованка. А з гробарем раду дадуть баби. Гробар свою справу знає.

— І то правда, — на цей раз іще млявіше погодився Орест.

Сильвестр тим часом шарудів старими газетами в шухляді стола.

Орест майже жалісно дивився на Петра:

— Але то ж наш тато… Як він міг так нас обдурити? Ми ж його діти.

— Ага! Згадав про тата. Знайшов час кинути навздогін добрим словом… щось мусимо придумати… поки не пізно. — Петро протер чоло рукавом, як після тяжкої роботи, а далі, глибоко вдихнувши, крикнув у сіни. — Маріє! А йди-но сюди, небого.

Жовте, ніби із льоху, Маріїне обличчя просунулося у двері й застигло перед Петровим.

До покійника не пускали нікого.

Невістка Марія — трохи в чорному, трохи в картатому — сиділа на стільчику під зачиненою хвірткою і всім, хто завертав на стежку до Олексюкової хати, тихим, безбарвним голосом монотонно сповіщала, не підводячи голови:

— До тіла приходьте завтра… вибачайте, так хочуть діти.

Сказати, що це повідомлення надто зворушувало тих, хто за звичаєм ішов зі свічкою до покійника першого дня по його смерті, — не скажеш. Дехто хіба що стискав плечима і мовчки розвертався назад, а особливо плескаті на язик молодиці, як ото Оксана Огродючка з Лідою Дмитришин, фиркали у дві ніздрі і цвіркали слиною крізь зуби:

— Світ такого не чув і не знав, щоби діти до покійника не пускали!

— Ая! Як жив, так умер. Такі й останні його години на цім світі, хай Бог милує!

Марія ненадовго затуляла руками вуха — але й далі незрушно сиділа при хвіртці, лише зрідка розтираючи затерплу від радикуліту праву ногу.

Після кількох годин такого сидіння вона повільно рушила в хату, не накидаючи навіть защіпки на ворітця: новина, що Олексюкові сини не пускають нікого до тіла покійного тата, пішла, як брехня по селу, — і село вдовольнилося домислами і фантазіями про те, що змусило дітей зачинити двері до батька-мерця перед сусідами й односельцями. Отож, вузька вуличка, що вела до хати покійника, спустіла — ніби й сама вмерла: охочих поставити свічечку в узголів’я Івана Олексюка на сьогодні більше не виявилося.

Одні казали, що «найкрутіший» Олексюків син — бізнесюк Петро, той що тримає місцеву митницю й міліцію «в кулаці», а начальство у… (самі знаєте, в якому місці) — привіз із львівського моргу паталогоанатома і той тепер фарбує мертвому Іванові волосся, щоби добре виглядав для колишніх своїх любасок, котрих мав за життя півсела, інші побріхували, що хірург тепер виймає з діда тельбухи, бо молодша донька Світлана вилетіла із Греції, але не тим, що треба, літаком, і тепер мусить добиратися на похорон через Румунію, тому, може, і похорон затримається, бо донька хоче бачити тата а хоч би що.

Більш винахідливі домислювали, що сини спішно роблять у хаті євроремонт, бо де ж то таке може бути, щоби в Олексюків було все, крім євроремонту, коли в нього такий старший син, а в Греції — донька за греком?!

А зовсім прості на фантазію розводили руками: «В Олексюків завжди не так, як у людей. І навіть по смерті».

Правди не знав ніхто. То й не було кому казати. А коли хто правду знав — не наважився би її продати ні за які гроші.

Задля власного спокою.

Паталогоанатома зі Львова на цей раз не було.

Покійник із погашеною свічкою у складених руках лежав у домовині посеред найбільшої кімнати зі спущеними полотняними ролетами, а три його сини — Петро, Сильвестр і Орест — одночасно курили «Мальборо», обдаючи різким димом давно не провітрювані речі у відкритій на одну половину шафі. Друга половина — зі старим, потрісканим і почорнілим дзеркалом, якраз напроти мерця, — зловісно подвоювала зображення, тому здавалося, що в кімнаті лежать два покійники і що вони змагаються один з одним: хто кого перележить, чи хто швидше встане, щоб сховати від людського ока безсоромне і недоречне цієї миті плесо дзеркала.

— Я беру на себе комору, — сказав Петро і загасив цигарку об бильце залізного ліжка. — Ти, Оресте, шукай у малій кімнаті, а ти, Сильку, шукай тут. Лиш дивіться добре. Кожен сантиметр дивіться. І дивіться мені — без фокусів.

На завтра до Олексюків також не