Енн із Острова Принца Едварда - Люсі Мод Монтгомері
Так сміючись дівчата й розпрощалися — Діана пішла додому, у Садовий Схил, а Енн — на пошту. Там чекав на неї лист, отож, коли Гілберт Блайт перестрів дівчину на містку через Озеро Осяйних Вод, лице їй випромінювало радість.
— Прісцилла Грант теж їде до Редмонду! — вигукнула Енн. — Хіба не чудово? Я цього сподівалася, та сама вона була непевна, чи дозволить їй батько. Але він таки дозволив, і ми житимемо разом. Тепер я можу виступити під хоругвою проти цілого війська — чи то фаланги редмондських професорів, — бо зі мною буде такий друг як Прісцилла.
— Нам буде добре в Кінгспорті, — сказав Гілберт. — Я чув, що це затишне старе містечко, а в ньому — дуже гарний природний парк. Кажуть, там розкішні краєвиди.
— Невже там буде… може бути… краще, ніж тут? — прошепотіла Енн, роззираючись довкола ніжним, захопленим поглядом того, хто довіку вважає рідний дім найпрекраснішим місцем у світі — байдуже, які чарівні краї лежать попід чужими далекими зорями.
Вони стояли біля поруччя на містку, впиваючись красою густих сутінків, достоту там, де Енн була видерлася на палю із човна, у якому пливла до Камелоту безталанна лілейна діва. Небо на заході ще ніжно багряніло під останнім доторком сонця, та з іншого боку сходив місяць, і вода в його світлі мерехтіла казковим сріблястим безрухом. Двоє юних істот поринули в солодкі чарівливо-тонкі спогади.
— Ти така мовчазна, — сказав зрештою Гілберт.
— Я боюся говорити — і навіть поворухнутися, щоб не розвіялася зненацька ця дивовижна тиша й краса, — видихнула Енн.
Раптом Гілберт поклав долоню на тонку білу руку, що спочивала на поручні містка. Карі очі його потемніли, а досі хлопчачі вуста розкрилися, готові вимовити слова про мрію та сподівання, що буяли в його душі. Проте Енн висмикнула руку й швидко відвернулася. Чари сутінків розвіялися для неї.
— Мушу йти додому, — вдавано байдуже кинула вона. — У Марілли нині болить голова, а двійнята напевне вже втнули якусь страхітливу шкоду. Не слід було мені стільки гуляти.
Аж до самісінької стежини, що вела в Зелені Дахи, Енн говорила — хапливо й безперестанку. Сердешний Гілберт ледь устигав проказати бодай слівце. Коли він пішов, дівчина полегшено зітхнула. Нове, незбагненне відчуття зродилося в її серці після недовгої відвертої розмови з Гілбертом у саду в Прихистку Луни. Щось чуже втрутилося в їхню давню міцну дружбу, погрожуючи її зіпсувати й спотворити.
«Ніколи ще я не тішилася, що Гілберт нарешті йде, — із прикрістю та смутком думала Енн, самотою простуючи до Зелених Дахів. — Ми втратимо дружбу, якщо він не припинить цих дурниць. Але ми не повинні її втратити — я цього не дозволю. Ох, ну чому хлопці такі нерозважливі?»
Проте мучив її й невиразний сумнів — чи так уже «розважливо» з її боку було й досі відчувати на руці теплий дотик Гілбертових пальців, точнісінько як у ту коротку мить, — а надто те, що його зовсім не випадало назвати бридким, і був він геть інакший, ніж подібний вияв уваги від Чарлі Слоуна, коли три дні тому вона сиділа поряд з ним після танцю на вайтсендзькій вечірці. Енн здригнулася від самого лише спогаду, та всі думки про безтямних кавалерів вилетіли їй з голови щойно вона опинилася у звичній, позбавленій будь-яких сентиментів кухні в Зелених Дахах, де гірко ридав на дивані восьмирічний хлопчик.
— Що сталося, Деві? — запитала Енн, обіймаючи його. — Де Марілла й Дора?
— Марілла вкладає Дору спати, — схлипнув Деві, — а я плачу, бо Дора впала зі сходів у льох і полетіла сторчма, і обдерла собі ввесь ніс, і…
— Не журися так, маленький. Звісно, тобі шкода її, та хіба тут зарадиш слізьми? Завтра їй уже не болітиме. А сльози нікому не помагають і…
— Я плачу не тому, що Дора впала в льох, — урвав Деві її благодатну проповідь і в голосі йому побільшало смутку, — а тому, що сам не бачив, як це сталося. Хіба ж я вічно мушу пропускати все цікаве?
— О, Деві, — мовила Енн, тамуючи гріховний сміх, — невже тобі цікаво побачити, як сердешна Дора впала зі сходів і забилася?
— Вона не сильно забилася, — правив своєї Деві. — Якби вона вбилася на смерть, тоді б мені було по-справжньому шкода. Але ми, Кіти — як Блуетти, так легко не вбиваємось. Оно в середу Герб Блуетт упав із сінника й покотився по дошках у загорожу, а там була страшенно люта коняка, і він упав їй під копита, і все одно лишився живий, тільки три кістки зламав. Пані Лінд каже, що є такі люди, котрих і сокирою не вбити. Енн, а пані Лінд уже завтра сюди переїде?
— Так, Деві, і я сподіваюся, ти будеш із нею чемний.
— Буду чемний. Але, Енн, тепер вона мене вкладатиме спати?
— Можливо. А що?
— Коли так, — рішуче відказав Деві, — то я не буду при ній молитися, як при тобі, Енн.
— Чому?
— Бо я думаю, що розмовляти з Богом перед чужими негарно. Дора собі хай молиться при пані Лінд, якщо хоче, а я не буду. Я зачекаю, коли вона піде, і тоді помолюся. Так можна буде робити, Енн?
— Можна, Деві, якщо ти не забуватимеш про молитву.
— Не забуватиму, чесно-чесно. Молитися цікаво. Але самому то вже не буде так цікаво, як при тобі. Лишайся вдома, Енн. Чому ти хочеш поїхати й покинути нас?
— Я не хочу, Деві. Просто відчуваю, що мушу поїхати.
— Не хочеш, то й не їдь. Ти ж доросла. Коли я буду дорослий, то нічого не робитиму того, що не хочеться.
— Маленький, ти все життя помічатимеш, що робиш багато такого, чого не хочеш.
— Ні, — категорично відрубав Деві. — Дзуськи! Зараз я мушу робити всіляке таке, бо інакше ви з Маріллою женете мене в ліжко, та коли я виросту, ви вже так не зможете, і ніхто нічого не буде мені вказувати. Отоді почнеться справжнє життя! Чуєш, Енн, а Мілті Болтер каже, що його мама сказала, що ти збираєшся в коледжі вполювати собі чоловіка. Це правда? Скажи, я хочу знати.
На мить Енн спалахнула від обурення, та потім засміялася, нагадавши собі, що не варто перейматися простацькими думками й висловлюваннями пані Болтер.
— Ні, Деві, це неправда. Я збираюся вивчитися, подорослішати й багато про що дізнатися.
— Про що?
— «Про
