Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде
Отець Сидір ніколи, навіть у хвилини найбільшої іритації, не дозволяв собі відізватися грубо до мужика, бо держався принципу, що, принижуючи хлопа, уймаємо тим і власного авторитету.
Найбільше, що дозволяв собі по відношенні до парафіян, — це батьківський докір: «А, ти такий? Ніколи був би не сподівався цього по тобі».
Не мав звичаю звертатися на «ти» до старших людей, хоч і не заходив з ними у панібратство. Не бував, як інші священики, наприклад, отець Михайло Річинський, у селян на хрестинах, весіллях чи поминках, вимовляючись хворим шлунком. Та й уважав за непристойність для душпастиря перед очима в пастви пакувати страву у роззявлений рот. На думку отця Ілаковича, таку фізіологічну потребу, як їжа, можна полагоджувати тільки серед рівних собі. Звідціль, мабуть, і старовинний патриційський звичай уважати запросини до трапези за доказ вирізнення.
Ніколи не приймав селян у кухні, як дозволяли собі на цю вільність чимало його колег, але й не запрошував, навіть найшанованіших, до покоїв, чим теж останнім часом став грішити дехто з священиків.
Для полагодження службових справ мав отець Сидір офіційне місце, так звану канцелярію, манюсінький покійчик, де містилися метрикальні книги і вільний столик для треб.
Старався, по змозі, не встрявати у їхні міжусобиці. По якій стороні не станув би, то завжди противна буде мати до нього уразу.
Коли у зв'язку з революцією в Росії, а головне — з походом Будьонного на Галичину, почалися заворушення по селах, то отець Сидір Ілакович один з перших додумався примінити до політики фізичне правило: кожній дії відповідає протидія.
У відповідь на діяльність большевицьких агентів отець Ілакович став ревним пропагатором католицьких видань. Перебіг дорогу, як любив чванитися, на півхвилини раніше всяким лівим видавництвам. Защепив своїх парафіян антибольшевицькою вакциною і — мав у селі спокій.
Але спокій матимеш тільки тоді, як уміло його підтримуватимеш. Отець Ілакович не шкодував для цього ні зусиль, ні вміння.
Вважав нижче своєї гідності заходити в дискусії з усякими комунізуючими. Всі їхні аргументи відкидав апріорі одним залізним контраргументом: католицька церква, незважаючи на жорстокі переслідування, протривала віки, а всі оті новітні гасла народжуються, спалахують і гинуть, наче бенгальські вогні.
Безперечно, в його добрих взаємовідносинах з селом важив і той фактор, що отець Ілакович був поміркований у потребах. Фінансові питання з парафіянами вирішував сам безпосередньо, не втягуючи в них дружини, як дехто з його сусідів, і — головне — по-джентльменськи.
Не скиглив перед мужиком, як, наприклад, кузен Михайло: «Що твоя ласка, братчику», — але й не визначував тарифи, як отець Свійко. Прагнув перш за все промовити хлопові до амбіції: «Дай за похорон стільки, скільки варта твоя покійна мама (чи тато)», — а молодому при протоколі казав: «За шлюб даси стільки, на скільки ти оцінюєш свою наречену».
Роками маневрував отак, і було все гаразд. Так, мав спокій до вчорашнього дня.
Вчора — нерадо, але немає іншого виходу, повертається думками до вчорашньої прикрої пригоди — покликав до себе старшого брата і свого поплічника Петрика, щоб довести до його відома, що після жнив треба переставити пекарську піч, а заодно і відремонтувати спіжарню[1]. Пекарська піч не така ще стара, але клали її якимсь новітнім способом — плитки каміння всуміш з цеглою, — і вона нагло розсипалася, мов піскова гора.
Петрик (не міг його отець Ілакович намовити, аби обтинав коротко волосся) вислухав претензії свого пароха, подумав, пригладив і без того липке, довге, по плечі, волосся, обтер сухі губи і, нарешті, сказав:
— Воно-то треба… лише я на те щось дуже сумний, прошу отця.
Ілакович подумав, що він має на думці розгардіяш, який унесе з собою задуманий ремонт, знаючи, як їмосць перестерігають порядків.
— Я попрошу їмосць, щоб на той час виїхали трохи до Нашого до родини.
— Та то може бути. Треба часом і родину провідати, ая. Але я не до цього.
— А до чого, Петрику?
— Та-бо, прошу отця, не знаю, як сказати.
Ілакович зацікавився базіканням поплічника, якому дотепер не придавав жодного значення:
— Ви знаєте щось, чого не знаєте, як мені сказати? Це мене глибоко засмучує, Петрику.
Слова докору подіяли. Темна краска на поморщенім лиці Петрика розлилася аж поза вуха.
— Тяжко мені говорити це єгомосцеві, — нагнувся, щоб поцілувати руку парохові, але отець Ілакович сховав її в кишеню реверенди.
— Не треба. Слухаю вас, Петрику. Цікавий я знати, що ви маєте своєму душпастиреві таке сказати, що не може вам крізь горло пролізти.
— Ой не може, прошу єгомосця…
— Але-бо й я, — знетерпеливився отець Сидір, — теж не можу того силою вам з горла виривати. Не можете, то не говоріть. Ми з вами не на суді.
Рішучий тон зробив своє.
Петрик зігнувся, заглянув по-собачому в обличчя своєму парохові і простогнав:
— Не гнівайтеся на мене, єгомосценьку, і людям не майте за зле, але громада не береться ремонтувати резиденції.
— Цікаво, — отець Ілакович подумав, що в гру входить якийсь забобон, — що там знову нового?
— Вони кажуть, — я переказую те, що вони кажуть, — що то ніби гріхом лляти воду у криницю.
— Хто це вони, Петрику? — спитав, не зовсім розуміючи, про що йдеться їм.
— Громада, прошу єгомосця.
— Як то розуміти? Ми з вами теж громада, але ж ми з вами так не думаємо.
— Всі так кажуть.
— Всі зразу… цілим селом? Ей, Петрику, щось воно не так. Якби так уся громада зразу заговорила в один голос то знявся б такий рейвах, що аж на резиденцію було чути, а я це чую вперше від вас. Я вас щось не зрозумів… Виходить, що громада не хоче ремонтувати парафіяльні будинки, так?
— Та ніби так.
— Добре, а тепер скажіть мені, Петрику, але по щирості, без крутійства, хто… хто такий мудрий, що виступив проти прадідівських звичаїв?
Петрик знову погладив свої косми.
— Не можу акурат сказати, прошу єгомосця, бо говорили всі… Присяй-бо. Гегекали, як гуси. Казали: «І так податки давлять, то вже несила», — так казали. Я ж єгомосцеві неправди не говорив би: не можна ще й такого тягаря брати на свої плечі.
— Можете йти собі, Петрику.
Не міг довше переносити біля себе невірного поплічника. Воістину мав би більше поваги до цього холуя, коли б відкрито заявив, що і він, довірений, зрадив свого душпастиря і перейшов у табір безбожників.
Ілакович мав на кінчику язика слова святого Луки: «Не можете служити богові й мамоні», — але не висказав їх, згадавши іншу цитату святого письма: «Не кидайте перли поміж
