Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков
— Олег Вікторович, як зазвичай? За годину? Так?
— Десь так. Трохи «капнемо» йому, поки анестезіологи приготуються, не раніше.
— А з ким оперуєте? Будити Гурського?Та ну його к бісу. Нехай спить. Ти ж знаєш, він після всього сам ледве теплий. Он... — Олег кивнув головою у бік темного коридору, — з «професором» прооперую. Об'єм операції мінімальний — зашиємо дірку, та й по тому. Тут не до радикалізму — аби вижив. Давай так, щоб до сьомої скінчили, бо зранку як позбирається професура та почне попід руки заглядати... Ти ж знаєш, я цього терпіти не можу.
— Знаю, Олег Вікторович. Ну, я пішла.
Лікар, зробивши непевний жест рукою, зник за поворотом коридору.
У цій частині відділення, де не було палат і розташовувалася кафедра інституту, стояла майже повна темрява. Тут не надто полюбляли бувати практичні лікарі з відділення. Напевно, тому старший ургентний сьогоднішньої зміни, хірург вищої категорії Олег Вікторович Женатий лише іронічно ковзнув очима по розкішній нікельованій табличці на нових потужних дверях:
Завідуючий кафедрою хірургії
Професор
Соколов Валерій Павлович
А зайшовши майже у самий кінець коридору, який усі називали «апендицитом», зупинився перед іншими, скромнішими, з доволі обшарпаною табличкою, яку годі було порівнювати з попередньою:
Професор
Желязко Григорій Ананійович
Підійшовши до дверей, які у цей нічний час виявилися незачиненими, ургентний доволі безцеремонно штовхнув їх ногою і увійшов без стукоту. У кабінеті висіло безліч навчальних таблиць і громадилася купа старої, ще з радянських часів, апаратури. У кутку біля стіни стояв стіл, а поруч із ним тапчан, на якому хтось хропів від душі. Наблизившись до лежанки, Олег порухав коліном дупу, повернуту до дверей.
— Підйом! — скомандував він, — перфоративну привезли. Давай-давай. Немає чого спати. Гурський ледве теплий. Будемо вдвох оперувати.
Тіло на тапчані кілька разів гмукнуло, зарухалося, а потім злякано підскочило.
— Га? Що? О-о... — розбуджений очманіло мружився, стираючи холодний піт зі щоки та шиї.
— Що, наснилося щось?
— О-ой... Ну його в баню...
— За півгодини, — сказав Олег, прямуючи до дверей. — Іди тим часом хворого подивись. Дванадцятигодинний перитоніт. Важкий дід.
Молодий та міцний хлопець підвівся і потягся, струшуючи залишки сну. На ньому, як і на старшому ургентному зміни, була вдягнута зеленкувата піжама, і він натягав поверх неї не надто свіжий білий халат. На столі поруч із тапчаном валялися його затоптані шкарпетки, кальсони і майка. Струснувши головою, розбуджений запхав босі ноги у шкіряні тапочки і рушив до санпропускника.
***
Яскраво горіли операційні лампи. Під руками в сестри дзенькали на столику інструменти. М'яко та ритмічно гудів наркозний апарат.
— Іро, відсмоктувач. Нехай ще раз перевірять, бо будемо потім «цикатися» ...
— Добре, Олег Вікторович. Лєна, перевір ще раз.
Голос операційної знову був сухим та діловим.
— Давай, можна, — скомандував анестезіолог. — Поганий дід. Пульс на чесному слові, гемодинаміка ні к чорту... Хлопці, не баріться, гаразд?
— Гаразд, — відповів Олег, повертаючись до асистента. — Чув? Так що не спи.
Хірург, мовчки глянувши на сестру, зробив ріжучий рух вказівним пальцем, і скальпель миттєво опинився у його руці. Операція почалася.
— Затискачі... Ще... В'яжемося. Не спи, не спи. Ось так. Давай рушники. Мікулічи.
Лунало тріскотіння затискачів. Усе робилося максимально швидко.
— Рамку! Крути давай. Ну, прокинувся? Ось і добре...
Інтерн Вася Ясінський працював на повну. Як і всі стажери, що чергували по черзі, він бачив себе у найближчому майбутньому великим хірургом, аж ніяк не меншим від Шалімова. І цієї миті, коли до завершення операції насправді було ще дуже далеко, він уже уявляв, як розповідатиме іншим інтернам, що посходяться зранку, як він тут героїчно цілу ніч оперував. Не кожному випадає отак — першим асистентом і взагалі удвох... Він любив чергувати, тим паче, що роздобувши ключа від «апартаментів» другого професора, інтерни тепер спали з комфортом, іноді навіть...
— Відсмоктувач давай! Не спи. Слава Богу, працює...
— Ну що, знайшов дірку? — це був анестезіолог.
Однією рукою хірург уже обстежував через рану черевну порожнину, інша лежала на грудях хворого, вкритих стерильними пелюшками. Його очі над краєм маски випромінювали зосередженість.
— Та чекай ти... Тут щось незрозуміле... Зажди... От зараза...
— Що там?
— От падло...
— Ну що таке?
— Що-що... пухлина. Чорти би вхопили... Рак шлунку. І ти глянь — пухлина доволі обмежена, а взяла — перфорнула. От з-зараза... Я ще у приймальному зауважив, що хворий надто худий.
— Що робитимете?
— А я знаю? Поганий дід. Перитоніт квітучий... Серйозну операцію може не витримати.
Якусь мить Олег думав.
— Надю, іди піднімай усе-таки Гурського, нехай бігом домивається. Потім дзвони професору Соколову. Скажи — рак шлунку. Нехай приїжджає — хворий серйозний. Давай швидко.
Анестезистка побігла дзвонити. А в операційній і далі діловито брязкали інструменти, гудів апарат, лунали зосереджені репліки.
— Лапаротомну серветку давай. Ще...
— Ви їх хоч рахуєте?
— Ну-ну... А то мені розповідали — минулого року в першому роддомі...
— Як там гемодинаміка? — перебив Олег роздуми про забуті в животі серветки. — Нічого? Ще довго. Якщо Соколов вирішить усе-таки видаляти пухлину... Сам розумієш...
У вікні давно вже народився світанок, і тепер ранковий напівморок заповнював операційну, розсіюючись у жовтуватому світлі ламп.
***
Лікарня тонула у звичайному вранішньому гаморі. Внизу, У вестибюлі постійно стукали двері, пропускаючи персонал, що спізнювався на роботу. Через перехрестя двох головних коридорів першого поверху снували медсестри з паперами та санітарки з відрами. Кудись не встигаючи, квапилися лікарі нічної зміни, а група з десяти студентів — єдині, хто тут нікуди не поспішав, — чекала біля сходів на свого викладача. Усе, як зазвичай.
Вхідні двері вкотре розчинилися, і до вестибюля вскочив літній, невисокий і ще моторний чоловічок із невеликим черевцем. Він заспішив до сходів, смішно підкидаючи холошами явно короткуватих штанів — у одній руці ніс капелюха, в іншій — доволі старомодний портфель. Схопившись за поруччя, чоловічок зосереджено піднімався сходами догори, по дорозі розкланюючись із усіма стрічними, незалежно від їхнього рангу.
Професор Желязко мав звичку вдавати із себе сувору і навіть грізну людину, проте насправді був незлобивим. Раніше, кілька років тому, його вважали першою людиною у хірургічній клініці. Проте роки брали своє, і коли зі столиці прибув на завідування кафедрою професор Соколов, старого посунули далі у кінець
