Месник: Повісті та оповідання - Мнацакан Варданович Тарян

Він зайшов з товаришами до кабінету директора, попросив, щоб подбали про хлопця, потім подзвонив, аби його забрали й відвезли у дитбудинок.

Вітер подужчав, жбурляв мокрим снігом в обличчя, коли майор Кузнецов та його товариші підходили до машини. Аж раптом перед ними де не взявся Армен.

— Товаришу майор,— звернувся він до Кузнецова,— дякую за гостинність…

— На здоров’я, Армене,— задоволено всміхнувся Кузнецов, радіючи, що нарешті вдалося умовити хлопця.— А в дитбудинку тобі буде краще,— підбадьорив його і тільки-но повернувся, щоб сісти в машину, як знову почув:

— Ні, в дитбудинок я не поїду. Хай і сто разів забирають, все одно втечу.

— А потім? — розгнівався майор.— І чого ти затявся? Бачиш, яка негода, а ти в такому вигляді…— і він рукою показав на Арменове лахміття.

— Будь ласка, не відмовляйте, товаришу майор… Одежа в мене нічого… Я не мерзну, міцний… Все одно, якщо не візьмете з собою, я пішки дійду…

Майор Кузнецов уже втрачав терпець:

— До дідька!.. Ти врешті-решт зрозумієш чи ні? Це неможливо, Армене! Біжи до директора їдальні, зараз по тебе приїдуть. Поки що твоє місце в дитбудинку,— спершу суворий голос майора пом’якшав, він погладив хлопця по голові й сів поруч з водієм. На задньому сидінні вмостилися комісар та начальник штабу.

Машина помчала на захід. Обабіч розбитого шосе тяглися необроблені поля, обчухрані лісосмуги.

Майор Кузнецов поринув у роздуми, коли комісар запитав:

— Костянтине Георгійовичу, задрімали?..

— Ні, думки не дають,— з деяким запізненням відповів він.— Знаєте, отакого, як сьогодні, хлопчину я зустрів був 1936 року в Іспанії.

— Такого, як Армен?

— Авжеж, точнісінько такого,— підтвердив майор.

— Не в пору виростають хлоп’ята,— мовив начальник штабу.

Зривалася така сніговиця, що водій не бачив дороги, й машину раз по раз то підкидало, то заносило.

— Костянтине Георгійовичу,— озвався комісар,— розкажіть про іспанського хлопця, послухаємо.

— Виходить, товаришу майор, ви і в Іспанії воювали? — спитав капітан Рудаков.

— Так, цілий рік воював… Толедо… Мадрід… Кілька разів перепливав річку Тахо…

— Даруйте за мою цікавість, ви тоді у якому званні були?

— Лейтенант.

— І командували?..

— Стрілецькою ротою.

— Костянтин Георгійович свій перший орден Леніна там отримав,— пояснив комісар.

— Я тільки тепер зрозумів…— капітан Рудаков з повагою дивився на Кузнецова.

— Що? — спитав комісар.

— Коли мене призначили у ваш штаб, усі казали: «Іди, Рудаков, з випробуваними людьми воюватимеш, з ними не пропадеш». Одне слово, Костянтине Георгійовичу, як-то кажуть, пощастило мені… Я приєднуюся до прохання Петра Михайловича, розкажіть нам, як воно було… Дорога далека, послухаємо, то і час мине швидше.

Майор Кузнецов повернувся до них боком, відкинув полу шинелі й дістав із кишені портсигар. Відкривши його, простяг товаришам:

— Закурюйте.

Рудаков і Желєзнов узяли по цигарці, майор теж запалив, кілька разів затягнувся й сказав:

— Слово честі, те, що я вам розповім, дуже схоже на сьогоднішній випадок у їдальні… Восени 1936-го я зі своєю ротою прибув до Іспанії. Розташувалися ми в горах неподалік Толедо — готувалися через два дні вирушити на Мадрід допомагати нашим однодумцям боротися проти франкістів. Того вечора до мене привели пораненого юнака. Уявіть собі, наша з ним розмова, що відбулася вісім років тому, сьогодні майже точнісінько повторилася з Арменом. Такий самий патріотизм, наполегливість, ненависть до ворогів вітчизни… І в обох випадках той самий ворог — фашизм… Юнак примчав із Мадріда на коні. Незважаючи на втому, на рани, від яких украй виснажився, він не втратив ні ясності думки, ні почуття обов’язку. Відразу дістав із-за пазухи пакет, подав мені:

— Візьміть, товаришу командир…

— А ти хто будеш? — спитав я, беручи пакет.

— Я Хуан-Альварес, син робітника з міста Толедо. Ось уже кілька місяців мій батько воює в Мадріді, він доброволець… Коли я почув, що наші в тяжкому становищі, вирішив дістатися до Мадріда, знайти свого тата й разом із ним, поруч боротися за вільну Іспанію… Три дні й три ночі йшов я долиною нашої річки Тахо, знемігся зовсім, дорогою натрапив на вершника, у якого хтось стріляв із засідки. Я підповз ближче, бачу — червона зірка на кашкеті. «Отже, наш, товариш мого тата»,— подумав і без усякого страху наблизився до нього. Він з великим зусиллям прошепотів: «Помираю, хлопче. Потрібна підмога Мадріду… Візьми цей пакет і… і… Толедо… комуніст…» — і більше не обізвався. Помер. Я взяв пакет, осідлав його коня і помчав. Услід мені стріляли. Відчув, як куля вп’ялася в праве плече, але зупинятися не було коли…

— Молодець, ти мужній хлопець,— сказав я і, обнявши, поцілував його в лоб.— Ти заслуговуєш найвищої похвали. Якщо Іспанія має таких сміливих синів, то фашистам її не скорити ніколи.

— Дякую, товаришу командир. Прошу зарахувати мене до вашого підрозділу, піду з вами…

— З великим задоволенням зробив би це, але не можу тебе взяти.

— Чому? — здивувався Хуан-Альварес.

— По-перше, ти неповнолітній.

— Нічого! — вигукнув він.— Ви ще побачите, на що я здатен. Ось тільки візьміть мене, прошу вас.

— До всього ти ще й поранений,— сказав я. Але й ця причина не здалася йому переконливою.

— Що ви кажете, товаришу командир?! — обурено вигукнув Хуан-Альварес.— Ось погляньте, тут нічого немає… плече… рука… ось… ось…— Він поворушив правим плечем і раптом від болю замружив очі, обличчя скривилося.

— Ні,