Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
І ось ми біжимо вздовж провулка: він верещить, як недорізаний, а я за ним, сліпуючи, бо праве око мені все ще, на хрін, пече. А найгірше, що з кожним кроком у провулку все сильніше тхне якимось гівном-гниллю-кислотою-трупом. Я намагаюся стріляти влучно, але тільки супергерої в кіно водночас біжать і стріляють прицільно, до того ж маючи два зрячі ока. Всі мої кулі зникають у темряві — без рикошету, без нічого. Як на босого, чувак біжить дуже навіть швидко, підстрибуючи й звиваючись у темному провулку, де повно вибоїн та сміття. Я наступаю на щось м’яке, але не зважаю, — недивно, якщо це був щур. Ми добігаємо до перехрестя, і тут він мимоволі спиняється, захоплений раптовими фарами машин та вуличними вогнями. Я влучаю в нього в той момент, коли він починає бігти знову, затиснутий з обох боків зустрічними двома автівками. Одна з них пригальмовує, а потім газує знову, закручуючи правий віраж і мало не врізаючись при цьому в світлофор, після чого бере ліворуч, потім знову праворуч і зникає з поля зору. На вулиці ні душі, що для Нью-Йорка дуже незвично. Спочатку мені здається, що переді мною якась дивна стіна — чорна, вся в якихось горбиках, та ще й виблискує. І тут до мене доходить, що це — сміттєві мішки, накидані поверх один одного так, що утворюють цілу довбану стіну, і вона перегороджує в темряві всю вулицю. Я підходжу до чувака, що лежить, хапаю його за ліву щиколотку й тягну назад, у провулок.
Доркас Палмер
ерйозно, ти справді вивчала це лайно? Глянь на обкладинку: окуляри з товстенними дужками і великий рожевий ніс. Хто це, Ґраучо Маркс[510]? Боже, а інші публікації тут про що? «Імпровізована зброя американського підпілля», і це — «Професійні феєрверки власними руками», а це те, що вже майже класика, — «Як назавжди забути про колишню дружину». Справді, що це? Я б міг подумати, що ти активна радикалка, але ж ти не з Техасу, і, як я знаю, радикали не пом’якшили свою антиніґерську політику.Я тим часом намагаюся зрозуміти, чому цей чоловік вирішив, що має право влаштовувати сцену в моєму власному домі. Так, він увесь день був дещо фамільярним, але аж така поведінка — ніби він мені батько, чоловік чи ще хтось дуже рідний-близький — це вже ну геть ні в які ворота. Ні, він просто старий чоловік, якому все обридло, а тепер ось нарешті з’явилася хоч якась таємниця, і він вирішив, що конче мусить її розслідувати-розгадати. Та ні, він вважає, що знає мене достатньо (бо ж я перед ним зобов’язана), але я його дуже розчарувала. Хай би що це було, у нього залізні нерви.
— Заспокойтеся.
— Що означає «заспокойтеся»? Ти що, якась біженка, переховуєшся? Для чого тобі знадобилася така книжка?
— Не те, щоб я повинна вам звітуватися... Але скажу: я побачила її в крамниці й мені стало цікаво.
— Якій крамниці? «Солдат удачі»[511] чи що? Де читво для тих божевільних?
— Це просто книжка.
— Це інструкція, Доркас, — якщо це твоє справжнє ім’я. Ніхто не купує інструкцію, якщо не планує її застосувати. А судячи із загнутих сторінок, ти студіювала її багато разів.
— Я не зобов’язана вам нічого відповідати.
— Тоді не треба. Але погодься, ця книжечка — то шматок лайна?
— Ага, ви ще скажіть: макулатура. Тому я і не використовую її для...
— Я сказав, що книжка — лайно. Я не казав, що ти її використовувала.
Чому я не виставлю його зі свого будинку за те, що він на мене визвіряється? Це мій довбаний дім. Це я оплачую оренду.
— І ніхто не говоритиме тут голосніше за мене.
— Що?
— Я сказала, що це мій дім і ніхто не говоритиме голосніше за мене в моєму довбаному домі.
— Вибач.
— Не треба вибачень. Це я маю просити пробачення.
Він присідає на диван.
— Це ж твій дім.
Друга версія мене сказала б, що я дійсно ціную його небайдужість і навіть розчулена тим, що хтось може дбати про мене, попри те що ми так мало знайомі. Але я промовчала.
— Я не використовувала цю книжку.
— Ну й слава Богу.
— Бо...
— Бо що?
— Бо більшість з того, що там рекомендують, я вже робила раніше. Ця книжка не одна така.
— Що ти таке кажеш?
Містер Колтерст бере один з моїх кухонних стільців і вмощується прямо переді мною. Він знімає піджак, а я намагаюся перестати в усьому вбачати натяки, хоча б на цю одну ніч. Це те, чому я навчилася від американських жінок: зчитувати кожнісінький рух, який робить чоловік, так, ніби це — таємне повідомлення, адресоване мені. Але зараз він — бісовий біженець. Він переховується від своєї родини. Він дивиться на мене, схиливши набік голову, начебто поставив запитання і чекає на відповідь. Я хотіла б, щоб він зрозумів: я не з тих, кого він бачив на «Шоу Донаг’ю»[512]. Усі ті люди з їхніми особистими справами, про які їм страшенно кортить розповісти тринадцятьом мільйонам людей. Скажи одному з них всього лиш «привіт», і вони вважатимуть за потрібне розповісти тобі все, що знають. Усі вони хочуть у чомусь зізнатися, хоча насправді нічого про себе не розповідають. Нічого такого, що могло б їх викрити.
— Цвинтар «Флашинг». 46-та авеню, Флашинг, Нью-Йорк.
— Що-що?
— Цвинтар «Флашинг». Там
