Джерело - Айн Ренд

Вона стояла прямо, дивлячись перед собою; її обличчя було по-військовому суворе і зібране і по-жіночому тендітне; руки вона опустила вниз, паралельно до довгих прямих складок чорної сукні.

— Доброго вечора, містере Рорк.

— Доброго, місіс Вайненд.

— Можна подякувати вам за будинок, що ви спроектували для нас? Це найкращий із ваших будинків.

— Він мусив таким бути, зважаючи на поставлене завдання, місіс Вайненд.

Вона повільно повернула голову.

— Ґейле, а яке завдання ти поставив містеру Рорку?

— Те, про яке я тобі казав.

Домінік думала про те, що саме Рорк почув від Вайненда і на що погодився. Вона пішла до вітальні, обидва чоловіки — слідом за нею. Рорк сказав:

— Якщо вам сподобався проект, то в цьому насамперед заслуга містера Вайненда, його концепції.

Вона запитала:

— Ви ділитеся своїм успіхом із клієнтами?

— Так, певним чином.

— Мені здається, як я пам'ятаю, це суперечить вашим професійним переконанням?

— Але узгоджується з моїми особистими переконаннями.

— Не впевнена, що колись їх розуміла.

— Я вірю в силу суперечностей, місіс Вайненд.

— І які суперечності виникли у вас під час роботи над цим проектом?

— Бажання опиратися впливу замовника.

— Як?

— З одними людьми мені подобалося працювати, з іншими — ні. Але ні ті, ні ті не впливали на результат. Цього разу я знав, що будинок буде саме таким, бо я створив його для містера Вайненда. Я мусив розв'язати цей конфлікт. Точніше, мені довелося працювати із цим відчуттям і опиратися йому. Виявилося, що це найкращий спосіб праці. Будинок повинен перевершити архітектора, клієнта та майбутніх його мешканців. Так і сталося.

— Але будинок — це ти, Говарде, — сказав Вайненд. — Це досі ти.

Уперше на її обличчі з'явилася тінь емоції, легкий шок, коли вона почула ім'я Говард. Вайненд цього не помітив. Але Рорк помітив. Він подивився на неї — це був перший прямий контакт. Вона не могла зрозуміти, що він думає, побачивши лише підтвердження думки, що її вразила.

— Дякую, Ґейле, що ти розумієш це, — сказав він.

Вона не була певна, що він не наголосив його ім'я.

— Це дивно, — мовив Вайненд. — У мене до потворності розвинене почуття власності. Я щось роблю з речами. Я беру якусь попільничку в дешевій крамничці, плачу за неї, кладу її до кишені — й вона стає дуже незвичайною попільничкою, не схожою на жодну іншу на землі, тому що вона моя. Річ набуває нової якості, своєрідної аури. І я маю схожі відчуття до всього, чим володію. Від мого пальта до найстарішого лінотипу в наборному цеху, до примірників «Знамена» на полицях кіосків, до моєї квартири і до моєї дружини. І я ніколи ще не прагнув так сильно чимось володіти, як оцим будинком, який зведеш для мене ти, Говарде. Імовірно, я ревнуватиму до нього Домінік, коли ми там замешкаємо — я можу божеволіти у таких випадках. Одначе я не маю відчуття, що володітиму ним, бо немає значення, що я роблю чи що кажу, він зараз твій і завжди залишатиметься твоїм.

— Він повинен залишатися моїм, — погодився Рорк. — Але в іншому сенсі. Ґейле, ти — власник цього будинку і всього іншого, що я будь-коли звів. Ти володієш кожним будинком, перед яким зупиняєшся і чуєш відповідь.

— Тобто?

— Коли чуєш відповідь на своє запитання. Коли відчуваєш присутність речі, якою захоплюєшся, ти чуєш одне слово: «так». Підтвердження, сприйняття, знак дозволу. І це «так» — більше, ніж відповідь одного предмета. Це наче «амінь» життю, землі, яка носить цей предмет, думці, що його створила, і твоїй власній здатності це побачити. Можливість сказати «так» або «ні» — це суть кожної власності. Це власність твого власного еґо. Навіть твоєї душі. Єдина основна функція душі — це акт оцінки. «Так» або «ні», «хочу» чи «не хочу». Ти не можеш сказати «так», не кажучи «я». Немає ствердження без того, хто стверджує. У цьому сенсі все, що ти обдаровуєш любов'ю, — твоє.

— У цьому сенсі ми поділяємо цю річ з іншими?

— Ні. Це не означає ділитися. Коли я слухаю улюблену симфонію, я сприймаю її інакше, ніж композитор. Його «так» відрізнялося від мого. Він не думав про моє сприйняття і його не враховував. Ця відповідь дуже особиста для кожної людини. Але віддаючись власним цілям, він дав мені найбільше переживання. Коли я проектую будинок, Ґейле, то дію сам, і ти ніколи не дізнаєшся, яким саме чином я ним володію. Але якщо ти сказав своє «амінь» моєму творінню — воно теж стало твоїм. І я радий, що воно твоє.

Вайненд усміхнено мовив:

— Мені подобається думати, що я володію долиною Монаднок, будинком Енрайта і хмарочосом Корда.

— І храмом Стоддарда, — сказала Домінік.

Вона уважно їх слухала і відчувала оніміння. Вайненд ніколи так не розмовляв із жодним своїм гостем; Рорк ніколи так не розмовляв із жодним своїм клієнтом.

Вона знала, що її німота згодом вибухне гнівом, протестом, обуренням; зараз в її голосі з'явилася лише різкість, що мала заперечити почуте щойно.

Здавалося, вона досягла мети. Вайненд через силу зронив лише одне слово:

— Так.

— Забудь про храм Стоддарда, Ґейле, — сказав Рорк. У його голосі пролунала така проста, безтурботна веселість, така легка безжурність, що жодна поважна аргументація не подіяла би краще.

— Добре, Говарде, — всміхнувся Вайненд.

Домінік зауважила, що Рорк звернув погляд на неї.

— Я не подякував вам, місіс Вайненд, за сприйняття мене як архітектора. Я знаю, що мене обрав містер Вайненд, але ви могли відмовитися від моїх послуг. Я хочу сказати вам, що радий цьому.

Вона подумала: «Я вірю в це, бо в це неможливо повірити, але сьогодні я сприймаю все, тому що дивлюся на нього».

І сказала з увічливою байдужістю:

— Але якщо припустити, що я могла відкинути проект вашого будинку, містере Рорк, чи не було б це свідченням моєї недолугості? — Домінік подумала, що немає значення, що вона скаже сьогодні.

Вайненд запитав:

— Говарде, оце «так» — якщо воно сказане, від нього можна відмовитися?

Вона хотіла розреготатися сердитим недовірливим сміхом. Питання поставив Вайненд; воно повинно було пролунати від неї. «Він повинен дивитися на мене, коли відповідає, — думала вона, — він повинен дивитися на мене».

— Жодним чином, — відповів Рорк, дивлячись на Вайненда.

— Стільки нісенітниць мелють про непостійність людини і швидкоплинність емоцій, — сказав Вайненд. — Я завжди думав, що почуття, які змінюються, просто ніколи не існували. Книжки, що сподобалися мені в шістнадцять років, подобаються мені й