Знедолені - Віктор Гюго
— О, якби Козеттині шістсот тисяч належали мені…
— Вони ваші, — урвав його Жан Вальжан.
— Так от, — провадив Маріус, — я віддав би їх усі, щоб знайти того чоловіка!
Жан Вальжан не промовив і слова.
Книга п’ята
Безсонна ніч
1. 16 лютого 1833 року
Того незабутнього дня відбулося весілля Маріуса й Козетти.
Хоч у такій події, як шлюб, немає нічого незвичайного, а проте оповіщення, укладання контракту, мерія, церква завжди забирають чимало часу. З усім цим пощастило впоратися тільки на 16 лютого.
Правда, того року 16 лютого припало на останній день Масниці, й це викликало деякі сумніви, а надто в тітки Жільнорман.
— Що ж, тим краще! — вигукнув дід. — Адже є прислів’я:
На Масницю вінчайся, брате,
Дітей слухняних будеш мати.
Маріус був тієї самої думки, й весілля відбулося шістнадцятого, незважаючи на вуличний карнавал.
Напередодні Жан Вальжан передав Маріусові, в присутності Жільнормана, п’ятсот вісімдесят чотири тисячі франків.
Туссен віднині стала непотрібна Жанові Вальжану. Козетта дістала її у спадок і підвищила в ранг покоївки. Для Жана Вальжана в домі Жільнорманів було виділено й обставлено чудову кімнату. Козетта з такою ласкавою наполегливістю просила його, що він майже пообіцяв там оселитися.
За кілька днів до весілля сталася невелика прикрість; Жан Вальжан порізав палець на правій руці. Рана була незначна, і він не показав її нікому, навіть Козетті. Одначе це змусило його забинтувати руку й носити її в черезплічнику, отож він не міг нічого підписувати. Цей обов’язок виконав за нього старий Жільнорман, будучи другим опікуном.
Ми не поведемо читача ні в мерію, ні до церкви — закоханих ніколи не супроводжують так далеко. Ми тільки розповімо про один випадок, — до речі, не помічений ніким із весільного поїзда, — що стався дорогою від вулиці Сестер Голгофи до церкви Сен-Поль.
У той час перестеляли бруківку на вулиці Сен-Луї, і тому весільні екіпажі не могли проїхати до Сен-Поль прямою дорогою. Найпростіше було звернути на бульвар і добиратися до церкви кружним шляхом. Хтось із гостей зауважив, що сьогодні там буде велике скупчення карет. «Чому?» — запитав Жільнорман. — «З нагоди карнавалу». — «От і чудово, — відповів дід. — Там і поїдемо. Молодим людям, що готуються до подружнього життя, не завадить заздалегідь подивитись на маскарад».
Поїхали бульваром. У першій весільній кареті сиділи Козетта з тіткою Жільнорман і старий Жільнорман із Жаном Вальжаном. Маріус, за звичаєм іще розлучений з нареченою, їхав у другій. Звернувши з вулиці Сестер Голгофи, весільний поїзд потрапив у довгу низку екіпажів, що нескінченним потоком сунули від вулиці Мадлен до площі Бастилії і від площі Бастилії до вулиці Мадлен.
Люди в масках наводняли бульвар. Знову й знову накрапав дощ, та паяци і П’єро не звертали на це уваги. Здавалося, тієї веселої зими 1833 року Париж перерядився у Венецію.
Бічні алеї кишіли перехожими, вікна були обліплені цікавими. Крім масок, увагу натовпу привертав потік найрізноманітніших екіпажів. Тут були фіакри, карети, великі фургони, одноколки, кабріолети; поліція пильно стежила, щоб усі вони їхали один за одним, наче котилися по рейках. Той, хто сидить у такому екіпажі, водночас і глядач, і видовище. Дві нескінченні паралельні вервечки рухалися назустріч одна одній по краях бульвару, а середину проїзду займали прикрашені гербами карети перів Франції та іноземних послів — ці екіпажі вільно котили в обох напрямках.
Час від часу в потоці екіпажів утворювався затор, і тоді одна з вервечок зупинялася, поки вузол не розплутувався.
Весільний поїзд рухався в напрямку площі Бастилії. Навпроти Капустяного мосту сталася затримка. Майже водночас зупинилась і інша вервечка, яка сунула до вулиці Мадлен. Весільна карета опинилася якраз навпроти коляски з перерядженими.
Такі повози з людьми в масках добре знайомі парижанам. Цілий гурт Кассандр, Арлекінів та Коломбін, що коливаються над головами перехожих, усі можливі кумедні постаті від турка до дикуна, маркізи в обіймах у Геркулесів, базарні перекупки, від чиєї лайки заткнув би вуха сам Рабле, перуки з клоччя, рожеві трико, франтівські капелюхи, блазенські окуляри та ковпаки з метеликом, дошкульні вигуки, руки в боки, зухвалі пози, голі плечі, розгнуздана непристойність, розгул безсоромності на колесах, кучер у вінку, — ось що таке повіз із перерядженими.
Звичай возити по місту людей у масках зародився в найдавніші часи монархії. В такому напхом напханому екіпажі горланять, співають, корчаться від реготу; там гуркоче веселість, іскряться дотепи, пашить рум’янцем безтурботність; дві шкапи тягнуть цей віз із блазнями, цю тріумфальну колісницю Сміху.
Але сміх той надто цинічний, щоб звучати щиро. Він викликає підозру, бо в нього своя мета. За цією вуличною виставою причаїлася влада — у такий спосіб вона намагається переконати парижан, що сьогодні тільки карнавал і більш нічого.
З жалем доводиться визнати, що паризькому простолюду любо дивитись, як суне на чотирьох колесах страхітлива купа живих тіл, у сухозлотиці й лахмітті, у бруді й у блиску, горланячи та співаючи, й роззяви плескають у долоні розгульному параду всіх людських вад. Для юрби і свято не свято, коли в самій її гущі не прогулюються ці випущені поліцією двадцятиголові гідри веселощів. Нічого не вдієш. Париж — місто великих безумств, хоч іноді він і перетворюється на столицю високих ідей.
Отож сталося так, що один із цих величезних повозів, над яким коливалося потворне гроно голів у масках, застряг по один бік бульвару в ту саму мить, коли весільний поїзд зупинився з протилежного боку.
— Глянь-но, — сказала одна маска, — весілля!
— Похорон, а не весілля, — відповіла друга. — От у нас — так справді весілля!
А через хвилину тим, хто був у колясці, довелося розпочати словесну перепалку з усією вулицею, і їм ледве вистачало набоїв із їхнього базарного репертуару, щоб успішно відбивати град
