Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич
– До смерті не втомлюся повторювати: несповідимі шляхи Господні! Ви вільні, панно, а ми сидимо собі отут sub Jove,[191] радіємо і Бурляєве винце попиваємо. Угорське, звичайно, ліпше, це припахає шкірою, але нічого, в дорозі зійде і таке.
– Одному не можу надивуватися, – сказала Олена, – як це Горпина настільки легко віддати мене погодилася?
Заглоба подивився спершу на Володийовського, потім на Редзяна і посилено заморгав очима.
– Тому погодилася, що іншого виходу не мала. А втім, чого таїтися, справа не соромітна: ми їх із Черемисом на той світ одправили.
– Як це? – злякано запитала князівна.
– А ви хіба пострілів не чули?
– Чула, але подумала, Черемис стріляє.
– Не Черемис, а оцей малий – на місці пристрілив чаклунку. Диявол у ньому сидить, безперечно, але що ще залишалося робити, коли відьма, не знаю вже, чи то відчула що, чи то дур на неї найшов якийсь: уперлася, що з нами поїде, і край. А як було дозволити їй їхати – вона б миттю допетрала, що ми не в Київ шлях тримаємо. От він і взяв та пристрілив її, а я зарубав Черемиса. Справжній був монстр африканський; сподіваюся, Господь мені його смерть у провину не поставить. Мабуть, і в пеклі чортам на нього дивитися буде нудно. Перед від’їздом із яру я вперед поїхав і прибрав тіла з дороги, щоб ви не налякались і не вважали це поганим знаком.
Князівна ж так відповіла:
– Доволі я близьких людей у нинішні страшні часи неживими бачила, щоб небіжчиків лякатись, а все-таки краще поменше на своєму шляху проливати крові, щоб не накликати на себе гніву Господнього.
– Негідно лицаря так чинити було, – похмуро проговорив Володийовський, – мені руки каляти не захотілося.
– Що тепер, мосьпане, балакати про це, – сказав Редзян. – Інакше ж бо ніяк не можна було! Якби кого гарного поклали, інша річ, а це ж богопротивники, вража сила – я сам бачив, як відьма змовлялася з чортами. Не того мені шкода, зізнатися!
– А про що ж ти, голубе, шкодуєш? – запитала Олена.
– Богун мені казав, там закопано гроші, а їхні милості таку зчинили хапанину, що і близько підійти не знайшлося хвилини, хоч я місце біля млина знаю. А скільки добра залишено в тій світлиці, де панянка жила, – серце на шматки рветься!
– Дивіться, якого слугу матимете! – сказав князівні Заглоба. – Тільки свого хазяїна і визнає, а так хоч із самого чорта шкіру готовий здерти і на комір пристосувати.
– Дасть Бог, шановний добродію, пане Редзян, на мою невдячність тобі ремствувати не доведеться, – промовила Олена.
– Дякую уклінно, панянко! – відповів Редзян, цілуючи їй руку.
Весь цей час Володийовський помовчував, прикриваючи збентеження напускною суворістю, і тільки вино потягував із міха, поки невластива йому мовчазність не привернула уваги Заглоби.
– Що ж це в нас пан Міхал слова не скаже! – вигукнув він і звернувся до Олени: – Говорив я, врода ваша позбавила його розуму і дару мови?
– Лягали б ви краще спати, пане, попереду довгий день! – відповів, зніяковівши, лицар і вусиками почав ворушити швидко, немов заєць для куражу.
Але старий шляхтич мав рацію. Надзвичайна краса князівни мовби скувала невеличкого лицаря. Дивився він на неї, дивився і себе запитував у душі: чи можливо, щоб по землі ходило таке диво? Чимало йому довелось у житті побачити красунь: красиві були Ганна і Барбара Збаразькі, вельми гарна Ануся Борзобагата, і Жукувна, за якою увивався Розтворовський, чарівна, і Вершуллова Скоропадська, і панна Боговитянка, та жодна з них зрівнятися не могла з цією чудовою степовою квіткою. З ними бував Володийовський і дотепний, і говіркий, тепер же, дивлячись на оксамитні, лагідні та томливі очі, на шовковисту бахрому, що їх облямовувала й відкидала на лице глибоку тінь, на пасма, що розсипалися по плечах, як квіти гіацинта, на стрункий стан і високі груди, ледве погойдувані диханням, від яких виходило солодке тепло, на лілейну білизну і троянди, що квітнули на ланітах, на малинові вуста, лицар наш слова виговорити не міг, – гірше того! – самому собі здавався неспритним, дурним і, головне, невеличким, невеличким до смішного. «Вона князівна, а я хто?» – думав він не без гіркоти і мріяв, аби раптом наскочила яка-небудь напасть, аби з темряви виріс який-небудь грізний велетень – от коли б бідолашний пан Міхал показав, що не такий уже він і невеличкий, як здається! На додачу його дратувало, що Заглоба, задоволений, видно, що названа його дочка з легкістю розбиває серця, без кінця хмикає, і вже жарти відпускати почав, і підморгує відчайдушно.
А вона тим часом сиділа біля багаття, осяяна рожевим блиском вогню і білим місячним світлом, чарівна, спокійна, гарнішаючи з кожною хвилиною.
– Визнайте, пане Міхал, – сказав уранці Заглоба, коли друзі залишилися на короткий час удвох, – що другої такої діви не знайти в усій Речі Посполитій. Покажете ще одну, дозволю бовдуром себе назвати і imparitatem[192] стерплю мовчки.
– Заперечувати не буду, – відповів невеличкий лицар. – Диво це рідкісне, незвичайне; мені такого ще не траплялося бачити: згадайте статуї богинь, виліплені з мармуру, що, мовби живі, у палаці Казановських стоять, – і ті ні в яке порівняння з нею йти не можуть. Не дивно, що найдоблесніші мужі накласти головою за неї готові, – вона того варта.
– А я про що кажу? – вигукував Заглоба. – Їй-богу, навіть не знаю, коли вона краща: вранці чи ввечері? Як не глянеш, свіжа, начебто троянда. Я вам говорив, що і сам у минулі часи гарний був надзвичайно, але і тоді їй красою поступався, хоча дехто говорить, вона на мене як дві краплі води схожа.
– Ідіть ви к бісу, друже милий! – закричав невеличкий лицар.
– Не гнівайтеся, пане Міхал, і без того ви надто грізним здаватися хочете. Поглядаєте на неї, як козел на капусту, а з лиця похмурий; голову даю, що в самого слинка тече, так не про купця товарець, смію зауважити.
– Тьху! – плюнув Володийовський. – І не соромно вашій милості на старості літ дурниці верзти?
– А чого ви похмурі такі?
– Вам здається, всі напасті як
