Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— Гасіть світло! — замахав руками Грушевський.

В цей час повсталі полуботківці — п'ять тисяч багнетів — вже розсипались по вулицях міста. Насамперед вони погромили квартиру командуючого військами Оберучева, арештували коменданта міста, штурмували телеграф і вокзал. Юнкерські школи, які вони ще не роззброїли, а також і богданівці в різних кінцях міста зустріли їх вогнем. На багнетах полуботківці несли транспаранти «геть війну» — і на вогонь юнкерів та братів–богданівців вони відповіли теж — вогнем, війною.

Сонце ще не зійшло. Над хвилями Дніпра ще клубочився сухий літній туман. Над парками на київських кручах кружляло, каркаючи, гайвороння. Двірники в білих фартухах де–не–де вийшли з брандспойтами — поливати тротуари й брук. Молочниці з приміських поїздів поспішали до базарів — Житнього, Сінного, Галицького і Печерського. Сонно бренькали перші трамваї, виїжджаючи з депо.

Але тут і там пострілювали гвинтівки. Там і тут озивався кулемет.

Місто й заснуло звечора не мирно — черги за хлібом, демонстрації, мітинги, страйки — але ж у тилу, а прокидалось і зовсім у районі бойових дій. Сутички виникали на Шулявці, на Деміївці, на Подолі й на Печерську…

Петлюра висів на телефоні в палаці цукрового магната Терещенка. Він телефонував у Вінницю, Жмеринку, Проскурів: проскурівським і жмеринським частинам вирушати негайно на лінію Збараж — Скалат; ближчому до Києва гарнізону Вінниці — по двісті патронів на магазин, по чотири гранати на бійця, — поспішати в столицю…

Іскрограма з Петрограда надвечір того дня була: військові частини, вірні Тимчасовому урядові, почали обстріл робітничих демонстрацій.

Іскрограма з ставки: австро–німецькі війська ринули в прорив під Тернополем і розвивають наступ у напрямі на Київ…

Австріяки стояли цепом понад шляхом, і стиглі жита позаду них — тут, на ситих поміщицьких ґрунтах, — здіймалися за ними вологою стіною. Сонце тільки підбилося над лісом, його проміння стелилося низом, яскріючи в росяній після вранішнього туману лучці по той бік шосе, — і щоб роздивитися, що ж там діється під селом, австріяки мружились, позирали з–під долоні.

Бородянці підходили від села. Село вийшло все — і старі, і малі, і хазяї на своїх ґрунтах, і чиншовики…

Ранок зачинався тихий та лагідний, все навкіл: і трави, і дерева, і кущі — наче завмерло, умліваючи в передденній вільготі. Урочиста тиша стояла в природі, тільки в очеретах понад Здвижем посвистували кулики та зрідка покрехтували жаби. Тихо було й між людьми на землі: австріяки вдивлялися, не роняючи й слова, бородянці підходили теж мовчазно.

Затишшя було, як і буває в останню хвилину перед боєм.

Тільки в руках у австрійських солдатів були не гвинтівки, а коси, і замість батареї гармат край села на белебені стояли жниварки із запрягом. Бородянці на плечах теж несли коси, а жіноцтво йшло з серпами, позастромлявши у запаски юрки.

Мали бути зажинки.

І проте бою таки треба було чекати. І грянути січа мала люта, нещадна — коли голови полетять з плечей геть, зрубані гострими, щойно виклепаними лезами кіс.

Попереду бородянців з косою на плечі виступав матрос Тимофій Гречка — в самій тільняшці, зсунувши безкозирку з стрічками на потилицю, йшов твердо та рішуче і не спускав з ока противника край лану під золотою стіною: він, і справді, був командир. Дійшовши до білого стовпчика, що відзначав графську межу, кроків за п'ятдесят від вишикуваних попід житами австрійців, він гукнув на повен голос, сполохавши нарешті зачаровану тишу літнього ранку:

— Гей–мой–брей! А совісті у