Твори - Гі де Мопассан
Ще лютіший, пронизливіший, ніж торік, холод мучив її
безперестанку. Вона простягала до полум’я тремтячі руки. Вогонь палав, пік обличчя, а їй здавалося, що то мороз повзе по спині, закрадаються попід одежею до голого тіла. І вона тремтіла з голови до ніг. Незчисленні протяги загніздилися в цих кімнатах, немов живі істоти, неМов підступні люті вороги. Вона зустрічалася з ними щохвилини: вони дихали холодом на її обличчя, на руки, на шию, обсипали її всю морозом.
Вона знову спробувала заговорити про калорифер, та чоловік слухав її так, ніби вона просила зняти для неї місяць із неба. Поставити таке приладдя в Парвілі, здавалось йому, було так само неможливо, як винайти філософський камінь.
Якось, поїхавши до Руана у справах, він привіз дружині малесеньку мідну грілочку й назвав її, сміючись, «кишеньковим калорифером». Він гадав, що з цього часу холод до неї не приступить.
Минав грудень, коли вона зрозуміла, що так далі не зможе жити. І ввечері, за обідом, запитала боязко:
— Скажи мені, серце, хіба ми до весни не поїдемо до Парижа на який тиждень?
Він здивувався:
— До Парижа? До Парижа?! Навіщо? Е, це вже ні! Непогано й тут, удома! Які чудні думки находять на тебе часом!
Вона прошепотіла:
— Ми б трохи розважилися.
Він не зрозумів:
— Якої тобі треба розваги? Театрів, вечірок, парадних обідів? Повинна б ти була, одначе, знати, коли їхала сюди, що не матимеш таких розваг!
В його словах, у тоні вона почула докір. І змовкла. Була вона несмілива, лагідної вдачі і не вміла обурюватись, напосідати.
У січні вдарив мороз. Незабаром сніг укрив землю.
Якось увечері, дивлячись на круків, що хмарою вилися понад деревами, вона незчулася, як заплакала.
Увійшов чоловік. Запитав, дуже здибувавшись:
— Що з тобою таке?
Він був щасливий, цілком щасливий, йому й не снилося ніколи інше життя, інші радощі. Він народився й виріс у цьому смутному краї. Тут, у себе вдома, йому було добре, він був спокійний душею і тілом.
Він не розумів, як можна бажати різноманітності в житті, жадати скороминущих радощів. Не розумів, що деякі люди вважають за неприродну річ перебувати на одному місці всі чотири пори року. Не знав, здавалося, що весна, літо, осінь, зима несуть для безлічі людей нові розваги на новому місці.
Вона нічого не могла вимовити, тільки похапцем утирала сльози. Прошепотіла нарешті зніяковіло:
— Чогось… мені чогось трохи смутно… нудно трохи…
Сказала й сама злякалась своїх слів, а тому швидко
додала:
— І ще… я… я трошки змерзла.
Він розсердився.
— Ага! Ще й досі не забула про свій калорифер! Та подумай же, хай йому чорт, що відколи ти тут, то не було в тебе й нежитю.
Настала ніч. Вона пішла до своєї кімнати, бо вимовила собі окрему кімнату. Лягла. І у ліжку навіть було їй холодно.
«Так воно буде завжди, — подумала вона, — завжди, до самої смерті».
Вона згадала чоловіка. І як міг він таке їй сказати: «Відколи ти тут, то не було в тебе й нежиті!»
Отже, треба захворіти, кашляти — тоді тільки він зрозуміє її муку!
Її охопило обурення, безсиле обурення слабкої, боязкої людини.
Йому треба, щоб вона кашляла! Тоді він зглянеться, напевне. Нехай! Вона кашлятиме, він почує її кашель, пошле по лікаря; тоді він побачить, її чоловік, побачить!
Вона встала з ліжка боса і усміхнулася з дитячої думки, що прийшла їй до голови:
«Я хочу мати калорифер, і я його матиму! Я так кашлятиму, що чоловік погодиться поставити його!»
І сіла, майже гола, в кріслі. Чекала годину, дві години. Тремтіла з холоду, а нежить не починалася. Тоді вона наважилася вжити рішучих заходів.
Тихенько вийшла з кімнати, спустилася по сходах і відчинила двері, що вели до саду.
Земля, вкрита снігом, лежала мов мертва. Вона відважно простягла голу ногу й занурила її в ту легку, льодяну піну. Холод дійшов аж до серця, ніби хто діткнувся до болючої рани. Проте вона ступила й другою ногою і почала помалу сходити вниз.
Потім пішла моріжком.
«Дійду до ялини», — казала собі.
Вона йшла повільно, стримуючи віддих; дух їй перехоплювало щоразу, коли вона ступала голою ногою в сніг.
Доторкнулася рукою до першої ялини, ніби переконуючи саму себе, що виконала до кінця свій намір. Тоді пішла назад. Два чи три рази їй здавалося, що от-от упаде, так вона змерзла й знемоглася. Перед тим як увійти в дім, вона сіла в ту снігову піну, навіть збирала її й терла собі груди.
Потім увійшла, лягла в ліжко. За годину їй здалося, мовби комашня метушиться у неї в горлі. По тілі бігали мурашки. Проте вона заснула.
Другого дня вона кашляла, не могла підвестись. Дістала запалення легень. Вона лежала без пам’яті, марила і просила калорифер.
Лікар наказав його поставити. Анрі поступився, хоч і з обуренням та огидою.
Вона так і не могла вичуняти. Через тяжкі ураження в легенях боялися за її життя.
— Коли вона зостанеться тут, то не доживе до холодів, — сказав лікар.
її послали на південь.
Вона прибула в Кан, втішалася сонцем, полюбила море, вдихала пахощі апельсинових квітів.
А весною вернулася на північ.
Але тепер вона жила, боячись видужати, боячись довгої нормандської зими, і коли їй ставало краще, відчиняла вночі вікно, мріючи про любе узбережжя Середземного моря.
Тепер вона має вмерти. Вона це знає. І вона щаслива!
Розгортає газету, що так і лежала згорнена біля неї,
і читає заголовок: «Перший сніг у Парижі».
Вона здригається, потім усміхається. Дивиться на Есте-рель, рожевий тепер під вечірнім сонячним промінням, дивиться на безкрає синє-синє небо, на безкрає синє-синє море й нарешті підводиться.
Вона вертається додому повільним кроком, спиняючись тільки, щоб відкашлятись, бо задовго була сьогодні надворі, і їй холодно, трошки холодно.
Вдома вона знаходить лист від чоловіка. Розпечатує
і читає все ще усміхаючись:
«Люба моя дружино!
Маю надію, що ти здорова й не занадто скучила за гарним нашим краєм. У нас уже кілька днів стоять добрі
морози, віщують сніг. Я над усе люблю таку погоду і, як ти й сама, певне, догадуєшся, ніколи не палю твого паскудного калорифера…»
Покинула читати, щаслива, що так тоді гарно надумалась про калорифер. Права рука, в якій вона держить листа, спадає помалу на
