Жінка в пісках - Кобо Абе
Хустинка (без вишитих ініціалів)... сірники (з цієї кав’ярні)... сигарети (чотири штуки)... гудзик від піджака... темні окуляри...
Темні окуляри? Невже у мене погано з очима? Як подивлюся в шибку, наче в дзеркалі бачу, що в моєму портреті — на ньому я зображений у вигляді службовця — немає жодної вади. Піджак зі скромної, не дуже дорогої тканини, отже, не слід вважати, що я належу до якоїсь особливої породи людей, що хизуються в темних окулярах. Коли б я був комівояжером, якому доводиться багато подорожувати, або агентом фірми, то було б цілком природно, якби я носив темні окуляри і знімав їх, лише розмовляючи з клієнтом. Якщо ж я комісіонер, що продає товари провінційної фірми у власному домі, то зрозуміло, чому в мене немає проїзного квитка. А проте чи не замало речей я маю при собі? Ніяк не доберу, чому не ношу візитних карточок. Може, я звик класти валізу в камері схову на вокзалі?
Коли жінка підійшла до мене, на столі залишився тільки папірець і значок. Я подумав, що з ними, мабуть, зв’язана ціла історія, і вирішив, що ці речі не заважатимуть їй поставити чашку з кавою. Крім того, я хотів побачити жінчину реакцію. Можливо, ці речі щось їй нагадають, поможуть розплутати клубок спогадів. Поки жінка ставила каву, молоко, цукорничку і наливала в склянку води, вона щонайменше двічі кидала погляд на залишені речі. Та, здається, вони її нічим не вразили. Її реакція була б така сама, якби замість них на столі лежали сигарети, сірники й гудзик.
Розчарований своїм прорахунком, я захопився дивним виглядом її веснянок, що густішали біля зовнішніх кутиків очей, і мало не поставив їй трьох невинних, заздалегідь приготовлених запитань. Насамперед я хотів спитати, який сьогодні день. Саме запитання не мало особливого значення, але я міг би дізнатись, як вона ставиться до мене, і її відповідь послужила б зачіпкою для важливіших запитань. В усякому разі, зараз я знаю лише її одну і її допомога була б дуже доречною. Я б хотів, щоб вона розповіла все, що знає про мене. А тому треба повести розмову обережно, намагаючись не припустити ані найменшої помилки.
Жінка знову сідає на табурет, поклавши ногу на ногу. Туфелька майже спадає з ноги, западинка коло кісточки на нозі дражнить уяву. Опускаю очі. Гаразд, кину останній виклик цим речовим доказам. Значок — випуклий в центрі трикутник із закругленими ріжками, покритий блакитною емаллю, із срібними краями. Посередині, теж із срібла, рельєфна літера S. Накреслена ламаною лінією, вона схожа на блискавку. А може, це й справді не літера, а таки блискавка. Якщо це блискавка, то, очевидно, значок має відношення до електрики, але яке? Невідомо. Ясна річ, шукати в телефонному довіднику фірми, назви яких починаються з S, теж безнадійна справа. Судячи з вигляду значка, він не виготовлений для забави дітям, отже, приховує в собі якусь таємницю. Придивившись, я доходжу висновку, що це емблема якоїсь небезпечної таємної організації. Та це лише здогади, а назвати якусь конкретну організацію я не можу.
Папірець теж, здавалось, обіцяв багато. Але згадати я нічого не можу. Залежно від того, як глянути, малюнок на ньому скидається то на карту, то на план водогону, то на поперечний переріз насоса. В куточку дрібні цифри семизначного числа — мабуть, телефонний номер. Я не можу згадати, чи то я заповнював цю записку, чи мені хтось її передав. Лишається тільки скреготати зубами — клаптик паперу, який не відповідає, а ставить запитання. А що коли це справді телефонний номер?.. Може, з його допомогою я з’єднаюся з минулим, і тією стежиною до мене повернеться пам’ять?..
Телефон поряд з касовим апаратом, за жінчиними плечима. Я пройшов повз неї, а вона й тоді майже не змінила своєї пози. Мій лікоть ковзнув по її випнутому коліні, а їй байдуже. Стиснувши і втягнувши губи, вона видобула із себе звук, схожий на поцілунок. Якщо це привітання, то надто небезпечне. А якщо ні, то невідомо що.
Як тільки я підняв трубку, тривога огорнула душу. Здається, ніби тобі доручили знешкодити міну, а не знаєш, як з нею поводитись. У мене таке враження, наче я падаю в розставлену пастку. Обережно, не кваплячись, набираю номер. Якщо на тому кінці хтось озветься, то з чого мені починати? Звісно, все залежатиме від співрозмовника, але найголовніше — не викликати в нього підозри. Будь-що треба втягти його в розмову і випитати, що це за людина і де живе. Та дарма — лінія зайнята. Ще раз набираю номер, і знову те саме. І так майже сім разів протягом двадцяти хвилин я пробував подзвонити, але у відповідь щоразу чув різкі уривчасті гудки.
Переводжу погляд на жінку — вона безперестанку гризе ніготь великого пальця. Зосереджено, до самозабуття. Покриті червоним лаком нігті схожі на мариновані сливи. Швидко ворушаться її губи. Кінець нігтя між губами, і зуби гризуть його. Зайнята цим жінка повністю забула про себе. А коли так, то про мене тим паче. В душу западає тривога. Якщо вона зовсім про мене забуде, то вулиця знову збезлюдніє? Треба перебити їй це заняття. Щоб повернути її до тями, кладу на стойку рахунок. Жінка злякано ховає в долоні палець з обкусаним нігтем.
Я мовчки простягаю тисячоієнову банкноту, так само мовчки жінка дає здачу. Не промовила ні слова, а три рази видає звук, схожий на поцілунок. Я так і не збагнув, чи він щось означає, чи ні. І тому, сподіваючись від неї хоч одного слова, я хвильку почекав. Замість слів — вибачлива усмішка, що мене бентежить. На щоках тінь веснянок, які так пасують цій усмішці. Та хоч би скільки вона всміхалась, я не знаю, що робити. Адже усміхові завжди передують слова. Я змушений признатися, що
