Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич
Розділ XXII
Князь декількома днями раніше дійсно виїхав у Замостя набирати війська і назад очікувався нескоро, тому Володийовський, Заглоба і Редзян вирушили в дорогу, нікому не повідомивши, у найсуворішій таємниці; з тих, що лишилися в Збаражі, посвячений у неї був сам тільки пан Лонгинус, і той, зв’язаний словом, мовчав як риба.
Вершулл та інші офіцери, знаючи про смерть князівни, не припускали, що від’їзд невеличкого лицаря і Заглоби якимось чином пов’язаний із нареченою злощасного Скшетуського, і скоріше схильні були вважати, що друзі вирушили до нього, тим більше що їх супроводжував Редзян, що, як відомо, служив Скшетуському. Вони ж поїхали прямо в Хльобанівку і там почали готуватися у похід.
Насамперед Заглоба на позичені в Лонгина гроші купив п’ять рослих подільських коней, незамінних у тривалих переходах; їх охоче використовувала і польська кавалерія, і козацька верхівка: такий кінь міг цілий день гнатися за татарським бахматом, а прудкістю бігу перевершував навіть турецьких скакунів і краще, ніж вони, переносив зміни погоди, дощі та холодні ночі. П’ять таких бігунів і купив Заглоба; крім того, для себе і товаришів, а також для князівни роздобув багаті козацькі свитки. Редзян збирав в’юки. Нарешті, ретельно все передбачивши та підготувавши, друзі вирушили в дорогу, ввіривши себе опіці Всевишнього і заступника незайманих святого Миколая.
По одежі трійцю нашу легко було прийняти за козачих отаманів; їх і дійсно частенько зачіпали жовніри з польських частин і сторожових загонів, розкиданих до самого Кам’янця вздовж усієї дороги, – але з цими легко домовлявся Заглоба. Тривалий час їхали по місцях безпечних, зайнятих корогвами регіментарія Ланцкоронського, що не поспішаючи посувався до Бара для догляду за ватагами козаків, які стягалися туди. Ні в кого вже не залишалося сумнівів, що від переговорів нічого чекати користі; над країною нависла загроза війни, хоча головні сили поки що в дію не вступали. Термін переяславського перемир’я минув до Трійці. Окремі сутички, що по-справжньому ніколи й не припинялися, тепер почастішали, й по обидва боки очікували тільки сигналу. Тим часом у степу буяла весна. Земля, потоптана копитами, одяглася килимом трав і квітів, що виросли на останках полеглих воїнів. Над побоїщами у блакитній височіні літали жайворонки, у піднебесся з лементом тяглися різновидні пташині зграї, на поверхню вод, які широко розлилися, теплий вітерець наганяв блискотливі брижі, а вечорами жаби, блаженствуючи у воді, що нагрілася за день, допізна вели веселі розмови.
Здавалося, сама природа жадає загоїти рани, втішити біль, могили сховати під квітами. Світло було на небі й на землі, свіжо, весело, легко, а степ, граючи барвами, блискав, як парча, переливаючись, як веселка, як польський пояс, на якому вмілою рукодільницею мистецьки з’єднані всілякі кольори. Степи дзвеніли пташиними голосами, і вільний вітер гуляв по них, осушуючи води, змушуючи покриватися темним рум’янцем обличчя.
Як тут було не зрадіти серцям, не виповнитися безмежною надією! Надія окрилила і наших лицарів. Володийовський без угаву наспівував, а Заглоба, потягуючись у сідлі, з насолодою підставляв сонячним променям спину, а одного разу, зігрівшись гарненько, звернувся до невеличкого лицаря з такими словами:
– Яке блаженство! Правду сказати, після угорського і меду немає для старих кісток нічого кращого за сонце.
– Усім воно приємно, – відповів Володийовський, – усякі animalia,[190] зауважте, люблять лежати на осонні.
– Щастя, що в таку пору за князівною їдемо, – продовжував Заглоба, – зимою в мороз із дівчиною тікати ох як було б тяжко.
– Тільки б вона в наші руки потрапила, я не я буду, якщо хто її в нас потім відніме.
– Зізнаюся вам, пане Міхал, – відповів на це Заглоба, – є в мене одне побоювання: як би на випадок війни татарва в тих краях не заворушилась і не оточила нас, – з козаками-то ми порозуміємося. Мужві зовсім нічого не будемо пояснювати. Ви помітили, вони нас за старшин приймають, а запорожець поважає пернач, та й Богунове ім’я нам щитом послужить.
– Знаю я татар, у нас на Лубенщині безупинно з ними траплялися сутички, а вже ми з Вершуллом ні вдень, ні вночі не мали спокою, – відповів пан Міхал.
– І я їх знаю, – мовив Заглоба. – Пам’ятаєте, розповідав вам, що багато років провів серед них і у велику міг увійти пошану, та обусурманюватися не захотілось – довелося плюнути на всі блага, а вони ще мученицької кари завдати мені хотіли за те, що я найголовнішого їхнього муллу в істинну віру навернув.
– А ваша милість якось казали, це в Галаті було.
– У Галаті своєю чергою, а в Криму своєю. Коли ви думаєте, Галатою світ закінчується, то либонь і не відаєте, де раки зимують. Нечестивих на світі більше, ніж дітей Христових.
Тут у розмову втрутився Редзян.
– Не тільки татари перешкоди чинити можуть, – зауважив він. – Я вам іще не сказав, що від Богуна почув: яр цей стереже нечиста сила. Велетка, що вартує князівну, наймогутніша чарівниця і з чортами в дружбі; боюся, як би вони її не застерегли. Є, щоправда, в мене одна куля, сам відливав над освяченою пшеницею, – ніяка інша не візьме цю відьму, але, крім неї, там начебто цілі полчища упирів охороняють підходи. Доведеться вже вам подбати, щоб мені нічого кепського не сталося, а то й нагорода моя пропаде…
– Ах ти, трутень! – вигукнув Заглоба. – Немає в нас інших турбот, окрім як про твоє здоров’я піклуватися! Не зверне тобі диявол шиї, не бійся, а хоч би і звернув, однаково: так і так за свою жадібність потрапиш у пекло. Я стріляний горобець, мене на полові не проведеш, а ще зарубай собі на носі: якщо Горпина могутня відьма, то я меткіший од неї чаклун, позаяк у Персії чорної магії навчався. Вона чортам служить, а вони – мені, я б землю на них міг орати, та неохота – про спасіння душі як-не-як треба думати.
– Воно вірно, пане, але цього разу все-таки застосуйте свою силу: завжди краще від небезпеки відгородитися.
– А я більше в правоту нашої справи вірю й уповаю на милість Господню, – сказав Володийовський. – Нехай Горпину з Богуном охороняють чорти, а з нами ангели небесні, проти них не встояти найдобірнішій сатанинській раті; про всяк випадок я поставлю Михаїлу-архангелу сім свічок білого воску.
– Добре, і я одну додам, – сказав Редзян, – щоб їхня милість пан Заглоба вічними муками не лякав більше.
– Я перший тебе в пекло відправлю, – відповів шляхтич, – тільки виявиться, що ти дороги не знаєш.
– Як це не знаю? Добратися б до Валадинки, а там я хоч із зав’язаними очима… Коли
