Богун - Олександр Олександрович Соколовський

Але не вбереглися: він знову тут… Ось уже скоро схід сонця… День осінній короткий…

Тільки аж тоді, коли, вийшла за браму, згадала Оксана про пана Чарнецького.

— А що як він якось довідаються? Скоріше, скоріше туди, до тополь, що над яром!..

Але спершу треба було зайти до корчми, де, як гадали в замку, чекатимуть її кобзар і хлопець…

— О, скоріше б, скоріше до тих тополь!

Оксана не звертала б і до корчми, вона з усієї сили побігла б до яру, якби побачила, що від самої брами, на гинаючись і ховаючись, ішов за нею патер з плюскавим обличчям.

— О, to szczesliwy wypadek! — потирав собі руки патер. — О, jaka z to glupa cholopks!. Tera juz nie umknie[2]…

Коли Оксана зупинилася коло корчми, патер, піднявши поли вище колін, побіг якнайшвидше до замка.

Чарнецький сидів у високому кріслі чорного дерева й потягував вино з великого срібного кубка. Певно, не перший, це був кубок, бо очі Чарнецькому посоловіли, щоки, що завжди були жовто-сірого кольору, тепер червоніли, а довгий хижацький ніс був білий як крейда.

Патер знав цю прикмету й трохи — на мить — розгубився.

— На? Со? — заревів Чарнецький. — РszІа? Росоz tо рozla? На, со?[3]

Патер почав пояснювали.

— До дябла! — скричав Чарнецький і з усієї сили гепнув важким кубком об мармурову підлогу, — Rozumiem, weszystko rozumiem! Trzech dragonow ze wna, nie wrecej…[4]

— Раnіе wielmoznу, wszutko to treba robit cicho…[5]

— Га? що? до дябла!..

Не встигла Оксана сказати з Богуном і кількох слів, як налетів Чарнецький з драгунами..

Добре, Що в яру було майже зовсім темно.

Богун в одну мить допався до коней, підсадив Оксану.

Хазяїн мавп з о днооким теж устигли сісти на коней і намірялися прикрити відступ.

Але це б не врятувало Богуна й Оксану від шаленого наскоку Чарнецького, якби не дід Панас, що раптом потягнув Максима за руку, насунув йому шапку майже до самих плечей і закричав' не своїм голосом:

— Оксано, до мене!..

Чарнецький в одну мить опинивсь біля них, ухопив і поклав Максима поперек сідла. Драгуни скупчилися коло Чарнецького, не помічаючи, що дід зупинив коня під грушею й не тікає…

— Рrесz! — Несподівано закричав Чарнецький. — Wszyscy do zamku!..[6]

Драгуни слухняно повернули коней.

Максим лежав в нерухомо.

— Dogodnie tobi, moje ukochanie?[7] — нахилився до нього Чарнецький, випустив поводи й обережно почав знімати з Максима шапку…

— Wilkolak[8] — закричав він мов божевільний.

Кінь його злякано рвонувся вбік, Максим плигнув додолу. Чарнецькій не встиг опам’ятатися, як дід Панас шпигонув кинджалом його коня, і той почав кидатися так, що ледве не скинув з себе вершника…

Через кілька хвилин дід з Максимом уже виїхали з яру й зустріли хазяїна мавп з Однооким, що Богун відряди їм на поміч…

— Догоднє тобє, моє кохане? — засміявся дід, коли Максим пересів на запасного коня.

Хоч як треба було поспішати, а Богун не міг утриматись і кріпко поцілував М аксима й діда Панаса.

— Ну діду, — сказав він з захопленням, — багато траплялося мені пригод, а такої, ще не було.

— Га — га — га! реготав хазяїн мавп. — А чого це ви, діду, коня, а не. вершника шпортонули?..

— А хіба Тобі невідомо, що на таких панах завжди Панцир?.. Та й рука вже не та, що колись під Кафою..

Оксана від хвилювання не могла промовити й слова.

Вона тільки вдячно дивилася то на Максима, то на діда Панаса.

— Ге-гей, поспішаймо! — нагадав мовчазний Одноокий.

Богун потихеньку Свиснув. Утікачі змовкли, коні помчали як вітер…

Лунко били копита об замерзлу дорогу.

З-за хмар виглянув місяць — козацьке сонце.

Не минуло й години після втечі Оксани, як Чарнецький з десятьма жовнірами й патером уже гнав навздогін.

Хміль вилетів з голови, зелені очі горіли люттю, ніздрі широко роздималися.

Патер, забувши свій сан, лаявся так, що аж присутнім жовнірам ставало соромно.

Цілу ніч гналися майже без відпочинку. На ранок довелося їхати через якесь село.

Не встигли ще проминути Церкву, як побачили здалеку кількох вершників, що билися з двома козаками.

Вже зовсім приходило до скруту одноокому козакові, на якого насідали аж троє жовнірів? Другий козак, Кремезний, із Товстою, як у бика, шиєю, з усієї сили намагався допомогти Одноокому, але не міг, мав проти себе аж чотирьох супротивників, з яких, аж надто вже небезпечний був рудий,