Твори у дванадцяти томах. Том десятий - Джек Лондон

Тендітна оболонка, в якій містилися мої життєві органи, була так немилосердно стиснута, що я зразу відчув над собою подих смерті. Але в мені збереглося чудо моєї віри: я був певен, що не вмру. Я знав, кажу, знав добре, що не вмру. Голова мені паморочилася, серце калатало так, що його удари віддавались від нігтів на ногах аж до кінчиків чуба на голові.

— Либонь, тіснувато, — неохоче визнав капітан Джемі.

— Дурниці, — заперечив лікар Джексон. — Я вас запевняю, що йому нічого не станеться. Він з криці. Правду кажучи, йому давно б слід гигнути.

Начальник Есертен заледве спромігся просунути пальця між шнурками та моїм тілом. Проте йому цього було мало: він наступив на мене ногою і, спираючись на неї всією вагою свого тіла, потягнув за мотуз. Але не зміг ніскільки витягти.

— Скидаю перед тобою шапку, Гачінсе, — сказав він. — Ти своє діло знаєш. Перекиньте його тепер, нехай я погляну.

Вони перекинули мене на спину. Я подивився на них витріщеними очима. Я певен був, що якби мене так стиснули вперше, то я неодмінно помер би вже за десять хвилин. А тепер я був дуже вправний. Мав за собою тисячі годин у сорочці, а крім того, вірив у те, що сказав мені Морел.

— Ну, смійся! Смійся, хай тобі чорт! — гаркнув начальник в'язниці. — Де ж та твоя усмішка, що ти нахвалявся?

Моїм легеням не ставало повітря, і я задихався, серце моє мало не лопало, голова паморочилась, проте в мене вистачило сили всміхнутися начальникові в обличчя.

РОЗДІЛ ХІ

Грюкнули двері і відрізали мене від усього, лишивши тільки трошечки світла. Я лежав сам на спині. Усякими засобами, яких я добирав, коли мене зашнуровували в пекельну сорочку, я дюйм за дюймом пересунувся по підлозі так, що носаком чобота на правій нозі міг торкатися дверей. Це була велика втіха. Я вже не відчував себе таким без краю самотнім. Як буде треба, я зможу перестукуватися з Морелом.

Але начальник Есертен, мабуть, дав наглядачам суворий наказ, бо коли я врешті спромігся вистукати Морелові, що наміряюся зробити його спробу, вони перешкодили йому відповісти. Мене наглядачі тільки лаяли, бо я був уже зв'язаний на десять днів і ніякою більшою карою вони не могли мені погрозити.

Пригадую, що тоді я звернув увагу на надзвичайну ясність свого розуму. Тіло страждало, як і завжди, від нестерпної муки, але розум ставився до неї пасивно, і на страждання я звертав не більше уваги, як на підлогу піді мною або на стіни навколо мене. Ніколи ще людина не була у відповіднішому для Морелової спроби душевному й розумовому стані. Звісно, найбільше до цього спричинялась моя виснаженість, але було й ще щось. Я давно вже привчив себе забувати про біль, позбувся і страху, й сумнівів. Усю силу своєї душі я вклав у віру, що воля панує над тілом. Мій пасивний стан скидався скорше на сон і водночас був близький до найвищого ступеня екзальтації.

Я взявся зосереджувати свою волю. Тіло моє вже почало німіти й терпнути від затриманого кровообігу. Всю увагу я скерував на мізинець правої ноги і, напружуючи волю, наказував йому перестати жити в моїй свідомості, померти для мене, тому що мені, його господареві, він не потрібний. Я страх як натужувався; Морел попередив, що так повинно бути. Але я нітрохи не сумнівався. Я знав, що палець замре, і відчув, як він завмер. Силою своєї волі я вилучав з життя суглоб за суглобом.

Далі пішло легше, тільки, на жаль, повільно. Суглоб за суглобом завмирали пальці на ногах; потім поступово завмерли ступні, тоді коліна.

Я був такий збуджений, що не радів навіть своєму успіхові. Я знав тільки одне, що примушую власне тіло вмирати, і весь віддався цій меті, не думаючи ні про що. Я виконував своє завдання, мов той муляр, що кладе цеглину до цеглини, і дивився на цю працю, як на щось звичайне, — як муляр на свою роботу. За годину тіло моє було мертве по стегна, а тоді завмирання посунулося далі вгору.

І лише коли воно дійшло до рівня серця, вперше моя свідомість потьмарилась. Злякавшись, щоб не втратити її зовсім, я спинив смерть на цьому місці і всю увагу зосередив на руках. У голові мені знову прояснилося, і я швидко змертвив руки й плечі.

Тепер моє тіло було вже все мертве, опріч голови й невеличкої місцини в грудях. Удари стисненого серця не віддавалися більше в мозкові. Воно билося рівно, хоч і слабенько. Якби я такої хвилини міг радіти, то зрадів би, що нічогісінько не відчуваю. Відтоді, однак, мої переживання різняться від Морелових.

Машинально напружуючи волю, я почав упадати в дрімоту, як це завжди буває на межі між сном та дійсністю. Мені почало здаватися, ніби мій мозок дивовижно збільшується, але тільки мозок, а не череп. Часом миготіли якісь іскри, спалахували виблиски світла, ніби навіть я, володар свого тіла, на мить переставав існувати, але відразу по тому я знову ставав самим собою, все ще зв'язаний тілесною оболонкою, яку змушував помирати.

Найбільше бентежило мене збільшення мозку. Я відчував, що він, як і перше, обмежений черепом, а проте здавалося, наче його об'єм уже вийшов за межі черепа й поширюється далі. Разом з тим у мене було ще одне найдивніше відчуття, якого я ніколи досі не мав. Час і простір у моєму сприйнятті страшенно розтягалися. Навіть не розплющуючи очей, я знав, що стіни моєї малесенької камери розступились і вона стала подібна до величезної аудиторії. Поки я розмірковував над цим явищем, стіни розступалися щораз ширше. На хвилину у голові мені майнула химерна думка: коли так розсунеться уся СанКвентінська в'язниця, то незабаром її надвірні стіни з одного боку ввійдуть в Тихий океан, а з другого — вгородяться в Невадську пустелю! За цією думкою майнула й друга, така сама безглузда: якщо матерія могла пройти крізь матерію, то, можливо, стіни моєї камери вже пройшли крізь стіни в'язниці, і я опинився на волі. Це була, звісно, химерна фантазія, ні на хвилину я не забував цього.

Час теж якось дивно розтягався. Серце стукало через великі проміжки. Я розважався тим, що почав рахувати, скільки минає секунд між ударами. Перший раз, дуже добре пам'ятаю, я налічив сто, потім проміжки подовшали, і я втомився лічити.

Поки ілюзія розтягнення часу й простору