Пекло на землі - Віталій Юрченко
Я знаменитий проєктодавець всеможливих плянів, міроприємств, поглядів для всіх ділянок роботи РВК та РПК: Я «вчений агітпроп», провідник політгуртка; за моїми міркуваннями (хоч я безпартійний) та методами веде ідеольогічну працю вся райпарторганізація. Я районовий сількор (сільський кореспондент), спеціяліст по виданню стінних газет (дістаю від імені Райсельбуду першу окружну та третю всеукраїнську премію). Я уповноважений усіх кампаній, ударників, що їх провадить РВК та РПК, а від 1925 року уповноважений по виборах сільрад (це завдання й не кожному партійцеві доручають), бо найвідповідальніша кампанія у більшовиків.
А в той же час я активний член усіх організацій: Сільради, Комнезаму, член РВК, ревізкому кооперативи, член Райкому Робосрайсекретаріяту ОПБ (окружного професійного бюра), голова Райбюра т-ва «Геть неписьменність», зав. культвідділом ОПБ та голова культуркому при Райкомі Робос і сила не обрахована інших відповідальних і добровільних обов’язків.
І так два роки без упину, без спочинку. На всякий крок чи директиву влади знаходив я основу оправдання: я певний був, що влада чинить вірно, що переходова доба повна елементів протиріч, що з природи диктатури пролєтаріяту випливає насилля, але це явища тимчасові.
Бували хвилини, що з болем і самобичуванням видобував засохлі рани, колупався в недавніх гріхах, здрігав почуттям покаяння… Признатись, висповідатись перед суспільством, скинути з плечей затаєний гріх… Чи ж простить мені народ, чи стерплять творці ідеї, яку три роки крівавим способом підточував?
Заговорив був раз про це з секретарем РПК. «Малчі й канєц. Не порть репутації: нє ти адін імєєш грєх».
І я мовчав, а без вагань, сумнівів крутився в коловороті гемонської роботи. Став патентованим активістом у всій околиці й окрузі. Пішов угору: вибрали членом Окрправління Робос, поїхав як делегат на губерніяльний з’їзд і став членом Губправління Робос, а незабаром призначили інспектором окрнаросвіти.
– Ти ще не в партії? – дивувався не один мій близький товариш-партієць.
– Хіба не все одно – партієць я чи безпартійний?
– Чудак ти. Канєчно не все одно. Партієць має запевнений авторитет, довір’я, перспективу, а ти що? Сумнівна безпартійна мєлоч. Подавай заяву, приймуть. Я сам даю рекомендацію…
По довгій надумі подаю анкету. Та не так легко. «Утримались»[16], а секретно постановили: «На три місяці «прікрєпіть» до партійця з дореволюційним стажем, щоб розкусити мене досконально». Три місяці терся коло мене цей «дореволюційний», виюджуючи мої погляди на національне питання, на природу України, історію її, петлюрівщину. Не догадувався, чого власне з мене хочуть. Аж стало ясно…
У момент найбільшого розгону праці й авторитету, коли, здавалось, я був найчервоніший, покликали мене до ГПУ. Слідчий напав на мене так, ніби я пійманий учора в лісі.
– Товариш слідчий! За кого ви мене вважаєте? Мене приймають до партії…
– Да єто ми увідім. За стариє грєшкі спєрва нужно расплатітся.
– Які грішки, товаришу? Не беріть на бога. Я ляканий уже не раз…
– В Петлюри ви служілі?
– Про це мене вже третій раз питають. Подивіться в справи, там відповідь занотована.
– Меня ви не учіте, а отвечайте, в какіх бандах принімалі участіє?
– Нічого я про це не знаю і прошу тону не повищати.
– А Сірецькаво знаєте? – кинув слідчий злобно.
– Не чув такого і не знаю, – відповідаю байдужно.
– Зато он вас прекрасно знаєт!
– Ну й що з того? Хай знає. Мало хто мене не знає.
– А вот что, – встав слідчий, стукнувши рукою в теку. – За вамі нєпріятноє прошлое. Частічно оно устарело, частічно ви єво іскупілі большой актівностью. Ви далжни сделать кое-что лічно для нас…
І витяг список.
– Вот вам люді. О ніх ви далжни давать нам еженєдєльниє сводкі: кто оні, їх прошлое, где, с кем бивают, пастарайтєсь пазнакоміться с німі лічно. Как єто дєлать – учіть вас нє нада. Тєпєр ви работаете в округе, общеніє с людьмі імєєтє і прі желанії сделаете много. Ваша клічка будет «Франц». Єслі кто абратітся к вам лічно с етім іменем, давайте ему свабодно всякія інформації і надлежащую помощ – єто будет наш челавєк. Прізиваю вас к работе. Чем больше сделаете, тем скорее палучітє партбілєт. До свіданія.
Повний обурення вийшов я зі списком 34 чоловіків. Глянув – пізнав серед них 9 прізвищ знайомих УHP і всяких старшин. Щож це? Сексотом роблять? Мало їм чесної моєї праці? Лякають і укоськують… Продай людей і купиш партбілєт? Ні, дякую… А що ж це за Сірецький? Сі…ре…ць…к…
І пригадав: був у Грушівському районі на двотижневику ОСО Авіохему[17]. На райконференції, в президії, сидів поруч мене чолов’яга. Довго й пильно він придивлявся, а врешті підсів. «Я вас знаю». – «Звідки?» – заперечив я, не припускаючи жодного знайомства. «Бачив, – запевняє чоловяга далі, – і то в такому місці, що й не хочеться згадувати. Але спасибі вам, коли б не ви, мене, мабуть, на світі не було б». – «Та де це? Це вам щось так здається, – здвигував я плечима, нічого не підозріваючи. «Ой, ви… я добре пам’ятаю… пригадайте весну 1920 року, отряд під… Талянками…»
У мене на лиці бризнув вогонь і кров. Щоб заховати нервування, я моментально відвернувся й вийшов. Пропав весь конференційний настрій. До нього не звертався опісля ні словом. Напевне він подав свіженьку новину до ГПУ.
То що ж? Своє становище будувати спокоєм інших? Ні. Хай судять…
Кілька раз слідчий нагадував мені телефоном, але я виправдувався, що брак часу, на районах був, тощо. «Францом» я не став…
Атмосфера в окрузі мені не сподобалась. Інспектура Наросвіти складалася з 9 інспекторів (серед них нас 3 безпартійних), але весь її апарат ледве третю частину своєї праці віддавав справам Наросвіти. Партійці-інспектори цілими тижнями роз’їжджали в різних радянсько-партійних кампаніях. Буваючи в місті, являлись до Наросвіти на годину: робота їх не брала, бо того викликають до парткому, тому на фракцію (комуністичну) ОВК підготувати секретний матеріал, того кличуть до комітету Мопру чи в КДР[18], т-во «Безвірник», а найчастіше спішать вони «в адно мєсто» (ГПУ). На інспекторські наради чекалось по місяцеві, бо кожного дня нема 3 – 4 інспекторів. Старший інспектор навідувався до Наросвіти[19] в тиждень 2 – 3 рази і то не більше, як на півгодини, щоб «накачати» новинами та новими курсами заступника. Ми – безпартійні вирахували, що інспектор політосвіти за весь 1927 – 1928 рік лише 9 днів працював на місці, останні дні пішли далеко не на ту працю, що за неї він акуратно одержував гроші. Всю осінь він проїздив по продподатку, показавшись у грудні на три дні; січень і лютий
