Розбійник - Роберт Отто Вальзер

І. ">[18] і він після бозна-якої афери виходить сухим із води, зберігаючи власну гідність. Розбійник відчував у собі дивовижну гнучкість і пружність. Це був один із найщасливіших днів у його житті, а власну руку — ту, якій за його власну провину довелося немовби принести себе у жертву, прийнявши удар щиро обуреного, та, либонь, таки аж надто розгарячілого пана, — розбійник поцілував уже вдома. Виходить, буває і так, що люди цілують самі собі руку. Від своєї стійкої руки розбійник був просто у захваті, і йому так хотілось її приголубити, ніби вона — дитина, яка безневинно дістала покару. Адже бідна рука не винна була у тому, що розбійник повівся так непристойно. Але як же чудово, що маєш руки, і вони приймають на себе удари, призначені голові, де звила собі гніздечко і владарює пихатість. Даруйте, що я трохи зашироко виткав канву історії з тим ціпочком, вважаючи, що ця історія таки гідна уваги. Отож розбійник поглянув на руку і промовив до неї:

— Що ж, ганьба — це завше доля того, хто добрий.

І висміяв руку за те, що покара дісталася їй. Навіщо вона заступилась за нього? Навіщо поквапилась підвестися над його головою, мов щит? Тому що вона — природна його служниця? Невже такі слуги нам потрібні для того, аби вони приймали на себе громи, і блискавиці, і зуботичини, й не знаю вже, що там іще? Невже добрі люди мають щоразу поїдати ту кашу, яку заварили нерозважливі й злі? Як жорстоко пролунав його сміх у його ж таки вухах! «Але ж ти — моя рідна, моя!» — йому спало на думку сказати й руці, і самому собі. Виходить, через те, що вона — його рідна, їй так погано й ведеться. А може, це її навіть тішить. Адже трапляються душі, котрі свою глибоко сховану втіху аж тоді помічають (і то не відразу, а по тривалому часі, відчуваючи, як втіха входить у їхню свідомість), — аж тоді, коли їм пощастить помогти кому-небудь відвернути біду, коли вони стерплять страждання, коли задля чогось високого зазнають неласки і вип’ють до дна гірку чашу зневаги і кривди. Такі душі знаходять покріплення і насолоду, та й спрагу тамують, лише під суцільною зливою несправедливости. А тим часом рука його мала вигляд щасливий і немовби всміхалась у відповідь на безсердечність господаря. От коли б таких душ, як у цієї німої руки, та було більше і коли б їх усіх можна було пробудити, спонукати служити меті якій-небудь одній, цілісній! Скільки марнується сил, скільки тих душ у знемозі очікують свого застосування, прагнуть безчестя, життя і загину у повному власному розквіті! Але чом наш розбійник так доброзичливо і задоволено щойно ляснув по цій добрій руці? Як же ми любимо вдавати із себе великих, поблажливих! Хоч насправді — бездушні. Ніщо нас не переконує у власній порядності так, як думка про свою певну духовну обмеженість і нечулість. Можливо, ми й маємо тут цілковиту рацію. Людина, перше ніж опанувати себе, позбувається своїх почуттів. Опанувати себе — це якраз і означає вийти за рамки своїх почуттів, хоч у ці рамки, однак, щоразу ти все ж таки мусиш, та й хочеш, вернутися. Тож таке опанування себе щораз виявляється хистким і ненадійним. А слуги, ті, на долю яких випадають удари, виявляються дужчими, більшою мірою самими собою наповненими. А хто опанував себе, той утрачає спокій і виявляється геть безпорадним. А муки бувають двох видів: солодкі й гіркі. А опанувати себе — це завдання буває людині не до снаги і через те дуже болісне. А хто-небудь з великих, можливо, припав би з приємністю до моїх ніг. О, яким же розкотистим сміхом засміявся розбійник на думку про це! Дивні в нього ідеї. Він стратився глузду. Та хіба ж ті великі, скажімо, правителі, вибухають таким ось нестримним сміхом… Була собі якось одна королівська донька, що не сміялась ніколи. Завше спокійна, байдужа. І з кам’яним поглядом. Її з юних літ привчали всякчас зберігати спокій. Коли вона зводила очі на світ і бачила, як люди сміються, зітхають, кривлять душею і т. ін., її обіймала незбагненна тривога. Вона починала саму себе просто-таки боятись. І тоді королівна звеліла оголосити на все королівство, що того, хто змусить її від душі розсміятись, вона візьме собі за чоловіка. І такий об’явився. То був ремісник, парубок, тільки з вигляду нібито трохи дурненький. Королівна, щойно побачила парубка, не стрималась і голосно засміялася. Та лише через це вона не хотіла ставати йому за дружину. Її гордість повстала вже навіть супроти думки вийти заміж за простого кравця. Але ж він їй дістався, і вона його все ж узяла. І ось ми дійшли до ручної роботи. Вона стане основою для наступного нашого розділу. Ох, як нині вранці у мене затремтіли і руки, і ноги, щойно я уявив собі, що доведеться привести до неї ремісника-неотесу. Привести… до кого?

Неквапно й поважно, немов рецензент, я пишу далі й відверто кажу тобі, люба Едіт, що коли досі слава до тебе іще й не прийшла, то вона прийде згодом, адже у салонах чужоземних столиць можна почути про тебе розкішні історії. Тож усміхнися, не роби «міни», неначе вже цілими тижнями ллє, не вщухаючи, злива. Надумав оце я хоч і вельми чемненько, а все ж таки трохи звести з тобою рахунки. Нам тут не втямки, де тебе взагалі тепер носить. Чи не надто вже рідко ти виходиш на люди? Останнього разу тебе бачили в чорному капелюшку із довгими биндами, що спадали на твої такі чарівливі плечі. Лиш не занедбуй себе. Хотілося б ось що тобі сказати: ми тут до тебе ставимось досить-таки упереджено. Щодо цього з розбійником, у коханках якого ти ходиш, справа стоїть інакше. Ми ним опікуємось, і на наше прохання він до найменших подробиць розповідає про все, що поміж вами сталося, — про романтику і т. ін. Спершу він був заявив, буцімто подарував тобі якісь діаманти, і ти узяла їх, не повівши й бровою. Щоправда, він потім зізнався, що трохи збрехав нам. За це ми його, певна річ, насварили. До речі, ти, схоже, не знаєш, що в Балтійському морі є острів Рюґен, і наш розбійник уздовж і впоперек зміряв той острів кроками. Він таки світу побачив і то більше, ніж ти, адже ти