Не вбивай - Богдан Сильвестрович Лепкий
— Година тобі щаслива, — дякував її дід, — щоб ти бачила сонце, світ і діти перед собою, щоб була гожа, як вода, весела, як весна, робоча, як бджола, а багата, як свята земля.
— Недобре ти хазяйці желаєш, діду, — почав хтось із гурту, — бо який хосен землі з того, що вона багата? Пани багацтво деруть, а люди з голоду мруть.
Ватага зависливими очима гляділа на козаків у білих сорочках і на старшину, що під липою в холодку попивав пиво.
Розтаборилися осторонь на мураві кругом сліпого діда.
— Ануте, покажи, що вмієш! Дід бандуру строїв.
— Сумної чи веселої вам?
— Смутку і так багато на світі, веселої грай!
Ой була Парася, Медку напилася І в садку-холодку Спати поклалася.
Хазяйка, щоб не слухати непристойної пісні, пустилася в хату. Але її здержали на ходу.
— Як же це? Не вгостиш нас, хазяйко? Хазяйка обіцяла дати по чарці.
— По обіцянку на скорій клячі поспішайся, — гукнув молодий парубок, зірвався на рівні ноги, заіржав, як кінь, і побіг за хазяйкою по горілку.
Дід кінчив пісню, як-то Парасин сват, з кінця Ігнат, припав до пазухи і відганяв мухи.
Дід підморгував і підпригував, рухами доповідаючи слова, а слухачі тішилися, не знати, чим більше, піснею чи дідом.
Випивши по чарці, розказували всячину — хто кого перебреше. Той парубок, що іржав до горівки, плів небилицю про те, як то він черешню з власного уха їв. Ще дитиною запхав собі до уха кістку черешні. Тягнув батько, тягнула мати, і тітки, й сусідки, і ціла громада, так кістка вилізти не рада. Аж пішов він у похід, ранили його, і без пам'яті цілий місяць пролежав. Будиться, глядить, а над ним черешня шумить і ягоди рум'яні, ніби губи в Парані. Виросла псяюха йому з правого уха.
— Ну і що?
— А що ж би, ягоди з'їв, а з черешні зробив хлів, свинюшню для таких свиней, як ви!
— Ну, це ти вже, небоже, здорово пробрехався, — почав другий, — бо нема такої голови, щоб у ній дереву корінь пустити. Але що сватові сестри моєї покійної зовиці виросла гречка на пиці, то це так. Він сім літ не мився, а на восьмий впився, від неділі до неділі спав і не будився. Аж збудила мила. Боже, твоя сила, ані сіяв, не орав, гречка зародила… На руках, на ногах, навіть на спині, чиста, кажу вам, гречка.
Деякі з Чуйкевичевих козаків поприсувалися ближче, щоб слухати небилиць.
Розказував їх народ, що не мав уже чим журитися, ні хати, ні жінки, ні дітей, ні пана, гуляй, душе п'яна, від ночі до рана!
Сміялися з себе і з цілого світу. Не боялися ні царя, ні Бога, про гетьмана навіть не згадуй.
Тільки один мовчки сидів, ніби він зроду сміятися не вміє. Того на решето брали.
— Знаєте, що робив Онисим? — питався котрийсь, показуючи на мовчаливого товариша.
— Нічого мудрого, але розказуй вашець!
— Отож, як грабували ми недавно наше містечко, каже жінка до нього: «А піди-но ти, Онисиме, може, що притащиш; із одежі або з харчів, що б не було, придасться, бо біда вовком свище. Дітиська їсти плачуть, а нема їм що до рота ткнути».
Пішов наш Онисим, не було його два дні, а на третій притащив — знаєте що? — дитину! Дівчинку-дволітка, не знати навіть чиє — людське, панське чи, може, жидівське? «Плакало, — казав, — поміж трупами, змилосердився та й забрав».
— Свої діти мав, так знаю, що таке дитина, — боронився Онисим.
— А в мене нікого нема, — озвався дядько, чорний, як циган, і засвітив очима. — Сам, як палець, тільки помста ходить за мною.
— І це дружина, якщо другої Бог не дав.
— Як дивлюся на людські достатки, як вони з жінками й дітьми у вигодах живуть, то такий мене жаль за серце стискає, що або їм кінець, або мені.
— І чому б то багачам з бідними не поділиться?
— Захотів молока від бика.
— Попроси в жука меду.
— У них і серед зими не випросиш леду.
— Багач глухий, коли кажеш: дай, а скажи: на, то вчує.
— Багача просити, що глухому пісню співати.
— Вмерлого не розбудиш, багача не допросишся, його не проси, а сам бери, що візьмеш, те й твоє.
На Чуйкевича поглядали з-під ока. Якийсь сміливий весельчак на череві підповз до нього.
— Мабуть, гарне пиво, — почав.
— Нічого собі, — відповів Чуйкевич.
— Спрібував би, так грошей чортма. Чуйкевич казав і йому дати мірку. Цей випив і, витираючи вуса, похвалив:
— Є ще гарні пани на світі!
— Лучаються, — відповіли йому, — та мало.
Веди мене, поводир, Де дівчата роблять пир, Отам мене поцілують, Пампушками нагодують! Тю! -
співав сліпець, але його мало хто слухав. Хто хропів, хто кулакувався з сусідом, деякі в кості грали. Зірвався один.
— Пускайте мене, не витримаю довше, Бога нема, чорта нема; є тільки чоловік-звір, ходімте! Насилу посадили його на місце.
— Розжалобився, як вовк над поросям, — казали. — Куди підеш, ну, куди ти, недотепо, підеш? Сиди між добрими людьми, де не проженуть.
— Це такий, — пояснював Чуйкевичеві весельчак, що йому жінку й дітей перегнали кудись, не знати де. Багато тепер нещасливого народу.
— Л ще більше дурного, — завважив Чуйкевич. Той глянув на нього з-під ока:
— Ваша милість не тутешні, мабуть.
— По чім гадаєш?
— Тутешні нашого брата за чоловіка не мають, — а присуваючися ближче, додав: — Чоловікові з очей видно, що в нього на душі. Якби ваша милість у погоню за такими, як отеє ми, пускалися, то не сиділи би під липою, а засілися б десь поза углом. Наш брат свого ворога, як пес нюхом, здалеку чує.
Чуйкевич заспокоїв його, казав, що в його дійсно друге діло, і питався, що це за люди і чиї.
— Свої та Божі. Невмоготу довше страдати; тікаємо.
— Куди?
— Куди Бог дасть. У Вільну Слободу, на Запорожжя, на
Дон, куди нас ноги понесуть, а очі попровадять, щоб тільки
вирватися звідси…
В громаді зашуміло. Сварилися. Одні радили не відбігати далеко й дожидатися приходу Булавіна, другим спішно було до нього. Наскучило песяче життя: утеча, скитальство, жах перед погонею.
— Ходімте, — казали, — а то нас опісля не приймуть або,
як чернь, поженуть перед собою.
Сварка до бійки доходила.
Люди, зацьковані, легко вибухали гнівом і зганяли його на собі, скакали до очей. Ось-ось і пічнеться кровопролитство і костеломство, як хазяйка казала.
Та до того не дійшло. Піднявся цей чорний, як циган, і блиснув грізно очима.
Тишина…
— Товариші! — почав. — Голото бездомная,
