Ґлорія Cкотт, Артур Конан Дойль
Ці двоє людей, судячи з усього, близькі друзі і є головними серед мешканців будинку. Але там є ще одна особа, котра найближчим часом може виявитися нам вельми корисною. У Гендерсона двійко дітей, дівчатка — одинадцять і тринадцять років. Їхня гувернантка, міс Барнет — англійка, їй років сорок. Також там є ще один довірений слуга. Ця невелика група людей становить справжню сім’ю, вони завжди мандрують разом, а Гендерсон — великий шанувальник подорожей, йому просто не сидиться на місці. У «Високі склепіння» він повернувся лише кілька тижнів тому після річної відсутності. Можу додати, що він казково багатий, і які б у нього не були примхи, йому легко їх задовольняти. Що стосується решти, у його оселі багато лакеїв, покоївок, дворецьких та іншої розніженої від неробства челяді, якою повняться всі поважні заміські вілли англійської шляхти.
Усі ці подробиці я дізнався частково від сільських пліткарів, а частково шляхом спостереження за будинком. Немає кращого джерела інформації, ніж звільнені слуги, котрі затаїли образу на господарів. Мені пощастило одного такого знайти. Кажу «пощастило», але я б із ним не зустрівся, якби зумисне не шукав. За словами Бейнса, у кожного з нас є своя система. Це була моя система, що дозволила мені знайти Джона Ворнера, колишнього садівника з «Високих склепінь», звільненого через хвилинну забаганку хазяїна. У нього, своєю чергою, є друзі серед слуг, котрі живуть у будинку. Їх об’єднують страх перед господарем і неприязнь до нього.
Дивні люди там живуть, Ватсоне! Не претендую на те, що я знаю про них усе, однак ці люди таки дивні. У будинку є два крила; слуги живуть в одному, родина господаря — у другому. Між собою їх ніщо не пов’язує. Єдиний, хто спілкується і з тими, і з іншими, — довірений слуга Гендерсона, котрий прислуговує господарям за столом. Усе готове подають до дверей, які і є єдиним сполученням між обома частинами будинку. Гувернантка та діти на вулицю не виходять, лише в садок. Гендерсон за жодних обставин не ходить сам. Темношкірий секретар слідує за ним по п’ятах, як тінь. Серед слуг поширені чутки, що господар страшенно чогось боїться. «Продав душу нечистому в обмін на свої гроші, — припустив Ворнер, — а тепер його гризе страх, що той прийде й потягне його до пекла». Звідки взялися ці люди й хто вони — ніхто зі слуг не знає. Господарі дуже жорстокі. Гендерсон двічі бив лакея батогом, і лише тугий гаманець, який дозволяв виплачувати щедрі компенсації, врятував його від суду.
Отже, Ватсоне, оцінімо тепер ситуацію з урахуванням цієї нової інформації. Можна з упевненістю сказати, що лист Ґарсії прийшов із цього дивного будинку та містив запрошення щодо реалізації якоїсь заздалегідь задуманої справи. Хто його написав? Хтось із тих, хто живе в будинку, причому ми знаємо, що це жінка. Хто ж це, як не міс Барнет, гувернантка? Всі ознаки вказують на неї. У будь-якому разі, можемо прийняти це як гіпотезу; потім переконаємося, до чого це призведе. Хочу додати, що вік і характер міс Барнет виключає моє початкове припущення про те, що тут є якась любовна інтрига.
Якщо записку написала вона, то, мабуть, приятелювала з Ґарсією та користувалася його довірою. Чого ж тоді можна було від неї очікувати, коли вона дізналася про його смерть? Якщо парубок загинув при спробі вчинити злочин, вона мала тримати язика за зубами. І все ж в її серці мали залишитися гіркота та ненависть до його вбивці, тому вона, без сумніву, допомогла б помститися йому, якби мала таку нагоду. У такому разі можна з нею побачитися та спробувати заручитися її підтримкою. Такою була моя перша думка. Але мушу зазначити про одну зловісну обставину: з дня вбивства міс Барнет ніхто не бачив. Того вечора вона зникла. Чи вона жива? Чи не спіткала її тієї ж ночі така сама доля, що й приятеля, котрому вона писала? Або її просто тримають замкненою? Ось у чому проблема.
Маєте зрозуміти складність ситуації, Ватсоне. У нас немає жодних фактів, на які ми могли б твердо покладатися. Представникам закону наша логічна схема швидше за все видасться химерою. Зникнення жінки нічого не означає, оскільки будь-хто з мешканців цього дивного будинку може не з’являтися тижнями. І все ж її життю зараз, можливо, загрожує небезпека. Все, що я можу зробити, — це спостерігати за будинком і поставити мого помічника Ворнера чатувати біля воріт. І водночас ми не маємо права залишатися пасивними спостерігачами. Якщо закон безсилий, мусимо йти на ризик.
— Що пропонуєте?
— Я знаю, де її кімната. Туди можна потрапити з даху бічної прибудови. Мій план полягає в тому, що ми з вами вирушимо туди сьогодні вночі та зважимо, чи не вдасться нам проникнути в саме серце таємниці.
Маю сказати, що це була малоприємна перспектива. Старовинний будинок із його атмосферою насильства, дивними та зловісними мешканцями, у якому на нас чекали невідомі небезпеки, так само, як і той факт, що в очах закону ми будемо змушені поставити себе в незручне становище, — усе це охолоджувало мій запал. Однак у залізній логіці Голмса було щось, що робило неможливим спробу ухилитися від будь-якого з задуманих ним планів, якими небезпечними вони б не були. Адже ясно, що так і тільки так можна було знайти вихід із становища.
Я мовчки потиснув моєму колезі руку. Жереб був кинутий.
Однак нашому розслідуванню не довелося закінчитися такою ризикованою пригодою. Було близько п’ятої години, і вже починало сутеніти, коли в нашу кімнату увірвався збуджений чоловік.
— Вони поїхали, містере Голмс. Останнім потягом. Леді вдалося вирватися, і я довіз її сюди кебом.
— Дуже добре, Ворнере! — вигукнув Голмс, схопившись на ноги. — Прогалини заповнюються, Ватсоне!
У кебі сиділа жінка, напівпритомна від нервового виснаження. На її худому, змарнілому обличчі були помітні сліди нещодавніх переживань. Голова жінки безсило опустилася на груди, і коли вона підняла її та звернула на нас тьмяний погляд, я побачив чорні зіниці її сірих очей. Її задурманили опіумом.
— Я стояв на варті біля брами, як ви й наказали, містере Голмс, — почав свою розповідь наш помічник і колишній садівник. — Коли екіпаж виїхав із воріт, я подався за ним на станцію. Леді йшла так,
