Мудрі жінки - Людмила Когут
Але зараз, після дивної знахідки, щось її штовхнуло оглянути уважніше кожну річ чоловіка. І вона знову стала переглядати сорочки, майки, футболки та білизну, які відклала до прання.
Бачить — сорочка зашита під пахвою по шву. Кольорова картата сорочка зашита білими нитками. Марія не могла зашити кольорову сорочку, не підібравши відповідного кольору нитки. Микола взагалі не любив щось зашивати. Якщо якась річ рвалася, то він викидав її до сміття або брав на ганчірки до своєї машини.
Марія дивилася на чуже шиття. В її душі заворушилася холодна змія ревнощів. Хотіла заспокоїтись, але та зміюка залягла холодним клубком, не хотіла зрушити з місця та потихеньку випускала краплини отрути.
У теплій закоханій душі звити гадюче кубло ревнощів легко, а зруйнувати його, знешкодити отруту важко, майже неможливо. Приспана ревність, зігріта любов’ю, час від часу прокидається. Для порушення її нестійкого спокою потрібно зовсім мало: один погляд можливого суперника чи потиск руки — і змія знову вражає зболе ну душу і закохане серце. Ревнощі не дають ні спати, ні їсти, ні жити. Смертельна боротьба — кохання, зрада, ревнощі.
Марія себе не впізнавала. Вона ніколи раніше такого не робила — стала нюхати сорочки, майки чоловіка. Розглядала його білизну. Сама до себе сказала, що вже від недолюбу в неї, напевно, «їде дах», але й далі оглядала речі. Щось їй сьогодні не подобалось у них. Але окрім квитанції та чужого неакуратного шиття, нічого не знайшла. «Квитанцію не віддам і нічого не спитаю, потім подумаю, яке провести розслідування», — підвела сама для себе підсумок Марія.
Уже без ранкового сонячного настрою пішла прати та займатись іншими жіночими справами по господарству. Кинула білизну до пральної машини. Пішла до кухні, хотіла побавити чоловіка смачненьким. Марія — моторна господиня, швидка, у руках все «горить». Приготувала смачний сніданок і пішла в спальню будити чоловіка. «Хай з їсть тепленьке, а потім ще поніжиться в чистенькому сімейному ліжку. Може, і я ще приляжу до нього», — думала вона. На такому ліжку спати — одне задоволення. Постіль — хоч на виставку давай. Марія любила гарну постільну білизну. У неї зі смаком підібрано все: подушечки, покривала, штори. Добру господиню видно в усьому.
Увійшла до кімнати. Лежить її Микола, спить спокійно, як дитина. Згорнувся клубочком — велике красиве дитя. Вона з любов’ю дивилася на сильне, загоріле і гарне тіло її коханого, її чоловіка. Зняла халат. Прилягла біля Миколи, притулилася до його спини. Раптом — що це? На спині чоловіка біля плеча помітно слід від міцного цілунку! Іакий жовтуватий, поставлений кілька тижнів тому, ось-ось має зникнути. Від такої несподіванки Марія майже перестала дихати. їй розхотілося гладити його по красивій спині, будити до смачного сніданку. І те хтиве бажання, яке в неї виникло, коли вона ввійшла до кімнати, вмить зникло. Знову відчула шипіння холодної змії, яка боляче ворушилась і витискала з її тіла все тепло. Холод підступав до серця, боляче стискав горло.
Марія боялась, що скрикне, що їй забракне повітря. Вона встала з ліжка, одягнула свій халат і тихенько вийшла з кімнати. «Нідігрію сніданок, коли Микола прокинеться», — промайнуло в неї в голові. Але наступної миті для неї вже не існувало ні прання, ні тих баняків із старанно приготованими стравами. Голова була, наче важкій дзвін, у ній гуло: «Зрада! Зрада! Зрада!» Перед очима був тільки папірець із чужою адресою і прізвищем чоловіка, неакуратне шитво на сорочці та цей паскудний синяк на плечі її чоловіка від поцілунку чужої жінки.
Марія вийшла на поріг. Дивно, ще годину тому сонце було таке рідне, тепле, зігрівало її серце і душу, усе навкруги. Зараз воно нервувало Марію. І чи від цього яскравого світла, чи від чогось іншого в неї з очей потекли рясні сльози. Вона плакала майже беззвучно. Не мала ще реальних підтверджень своїм припущенням про зраду чоловіка. Були лиш підозри, які підступили так раптово і несподівано, як печериці в міському парку. Там ходять тисячі людей, місять землю і траву своїми брудними чоботиськами, а ніжні білі шапочки грибів вилазять із землі, ранять її шкіру, і немає їм ніяких перешкод. Так і її думки-підозри стали руйнувати душу.
Вона не знала, що діяти. За якусь годину над нею нависли хмари розпачу. Для неї зрада була такою несподіваною! Марія навіть боялася подумати, що буде, коли підозри підтвердяться. Вона знала, що так буває в житті, але тільки не з нею! Вона така вірна йому, віддана! Та, врешті-решт, вона — красуня. Хіба таких зраджують? Виходить, що так!
Марія походила по подвір’ю, поплакала. Але вирішила взяти себе в руки. Вона — сильна жінка! Поки що нічого йому не скаже, приховає перед ним свій душевний біль! У неї є з ким порадитись — її душпастир Роксолана. До речі, їх з Миколою Роксолана сьогодні запросила на вечерю.
День був дуже напружений і неприємний. За своє подружнє життя Марія не пам’ятала такого дня. Виникали такі відчуття, як і тоді, коли вмирав хтось із родини. Тільки тоді помирали люди, а тут вмирає твоя душа, твоє кохання. Своє болить більше…
А ревнощі так боляче ранять душу, що хоч вовком вий!
Марія ледь дочекалася зустрічі з подругою.
Протягом дня Микола зауважив, що із дружиною щось негаразд. Але Марія сказала, що в неї болить голова, і він більше не турбував її запитаннями. Лагодив щось у машині та порався біля дому. За три тижні набирається достатньо роботи для одруженого чоловіка, а надто для такого господаря, як Микола.
Вечеря в подруги була Марії не в радість. Вона не вміла бути фальшивою, і мусила грати роль закоханої і безтурботної жінки, в якої в сім’ї панує гармонія.
Роксолані треба було тільки заглянути в очі подруги, щоб збагнути — щось у Марії
