Джерело - Айн Ренд

Він говорив нормальним голосом, але раптово зауважив, що вона вслухається так зосереджено, наче він шепоче, намагаючись не проґавити жодного звуку.

— Домінік? Про що ти замислилася?

— Я слухаю тебе, Ґейле.

Вона не сказала, що слухає його слова і розуміє прихований сенс у них. Раптом стало цілком очевидно, що вона чує в кожному реченні додатковий зміст, хоча він і не усвідомлює, що сповідається.

— Найгірше в нечесних людях те, що саме вони вважають чесністю, — сказав він. — Я знаю одну жінку, яка ніколи не дотримується своїх переконань довше трьох днів, та коли я сказав їй, що вона нечесна, вона зціпила зуби і відповіла, що розуміє чесність інакше, ніж я; вона, здається, ніколи не крала грошей. Що ж, для таких як вона я безпечний. Я не ненавиджу її. Я ненавиджу неможливу концепцію, що ти, Домінік, так пристрасно її любиш.

— Справді?

— Я дуже розважився, доводячи це.

Вона підійшла і сіла на палубу біля його крісла, на гладку підлогу, гарячу під її голими ногами. Він здивувався її ніжному погляду і спохмурнів. Те, що вона усвідомила, відбилося в її очах — і Домінік відвернулася.

— Ґейле, навіщо ти розповідаєш мені це? Ти ж не хочеш, щоб я так про тебе думала.

— Ні, не хочу. Навіщо це кажу? Хочеш правду? Тому що про це потрібно розповісти. Тому що я хочу бути чесним із тобою. Тільки з тобою та із собою. Але я не наважився б розповісти це деінде. Не вдома. Не на березі. Лише тут — бо тут це не здається реальним. Адже так?

— Так.

— Думаю, я сподівався, що ти це втямиш — та все ж і надалі думатимеш про мене так, як тоді, коли вимовила моє ім'я тим голосом, який мені захотілося записати.

Вона притулилася головою до його крісла, притиснула обличчя до його колін, упустивши руку з напівзігнутими пальцями на блискучі дошки палуби. Вона не хотіла показувати, що насправді почула, коли він розповідав про себе.

Увечері пізньої осені вони разом стояли біля парапету в саду на даху свого будинку, дивлячись на місто. Довгі смуги світла з вікон наче виривалися з чорного неба, розпадаючись внизу окремими іскрами, розпалюючи полум'я на тротуарі.

— Ось вони, Домінік, — великі споруди. Хмарочоси. Пригадуєш? Вони стали першою сполучною ланкою між нами. Ми обоє в них закохані, ти і я.

Вона подумала, що мала б обуритися, що він привласнив собі право це казати. Але не відчула обурення.

— Так, Ґейле. Я в них закохана.

Вона подивилася на вертикальні смуги світла із хмарочоса Корда, відірвала пальці від парапету і наче доторкнулася віддаленої споруди. Та їй не дорікнула.

— Мені подобається дивитися на людей біля підніжжя хмарочоса, — сказав він. — Вони здаються не більшими за мурах — хіба це не доречно в їхньому випадку? Бісові телепні… Одначе ці неймовірні масиви каменю та металу теж створила людина. Це не зробило її карликом, це зробило її величнішою за її творіння. Показало справжні розміри людини в світі. У цих будинках, Домінік, ми любимо здатність до творчості, героїчне в людині.

— Ти любиш героїчне в людині, Ґейле?

— Мені подобається про це думати. Але я в нього не вірю.

Вона оперлася на парапет і почала вдивлятися у зелені вогні, витягнуті довгою прямою лінією далеко внизу. Вона сказала:

— Хотіла б я тебе зрозуміти.

— Думав, що я доволі очевидний. Я ніколи нічого від тебе не приховував.

Він дивився на спалахи електричного світла, що в певній послідовності блимали над чорною рікою. Потім вказав на розпливчасту тьмяно-блакитну пляму світла далеко на півдні.

— Це будівля «Знамена». Бачиш, отам — блакитне світло? Я зробив стільки всього, але одне не врахував, найважливіше. У Нью-Йорку немає споруди Вайненда. Якось я побудую нове приміщення для «Знамена». Це буде найграндіозніша споруда в місті, й вона матиме моє ім'я. Я розпочинав у жалюгідній дірі, в газеті, що так і називалася «Газета». Я був лише маріонеткою в руках паскудних людей. Але вже тоді я мріяв про хмарочос Вайненда, що постане одного дня. Відтоді я думав про це весь час.

— Чому ж не збудував?

— Не був готовим.

— Чому?

— Я й зараз не готовий. Не знаю чому. Знаю лише, що це дуже важливо для мене. Це буде символом поступу. Я зрозумію, коли настане той час.

Вони обернулися, щоб глянути на захід, і він показав на латку безладно розкиданих тьмяних вогників.

— Там я народився. Пекельна кухня. — Вона уважно слухала; він рідко розповідав про свою юність. — Мені було шістнадцять, я стояв на даху і дивився на місто, як і сьогодні. І я вирішив, ким стану.

Його тон наче наголосив на цьому моменті, промовляючи до неї: зауваж, це важливо. Не зводячи на нього очей, вона думала, що це те, на що вона чекала: нарешті вона отримає відповідь, ключ до нього. Роки тому, думаючи про Ґейла Вайненда, вона запитувала в себе, як цей чоловік ставиться до своєї роботи і свого життя; вона очікувала хвалькуватості та прихованого сорому, зухвалого хизування власною провиною. Вона глянула на нього. Він підняв голову, дивлячись на небо. Він не справдив жодного її очікування; він виявляв цілком несподівану для нього рису: хоробрість.

Вона зрозуміла, що це і є ключ, але загадка від цього ставала ще заплутанішою. Але щось у ній розуміло, знало, як скористатися цим ключем, і вона сказала:

— Ґейле, звільни Еллсворта Тухі.

Він обернувся до неї, ошелешений.

— Навіщо?

— Ґейле, послухай, — її голос став наполегливим, як ніколи досі. — Я ніколи не хотіла зупиняти Тухі. Я навіть допомагала йому. Я думала, що він той, на кого цей світ заслуговує. Я не намагалася нічого від нього врятувати… і нікого. Я ніколи не думала, що хотітиму врятувати від нього «Знамено» — газету, що найбільше йому пасує.

— Про що ти?

— Ґейле, виходячи за тебе заміж, я не знала, що відчуватиму таку відданість. Це суперечить усьому, що я робила, суперечить аж так, що я навіть не можу тобі пояснити — це просто катастрофа для мене, переломний момент… не запитуй чому — мені знадобляться роки, щоб це зрозуміти. Я знаю лише, що зобов'язана цим тобі. Звільни Еллсворта Тухі. Позбудься його, поки не пізно. Ти знищив стількох менш порочних і небезпечних людей. Звільни Тухі, переслідуй його і не давай собі спочинку, поки не знищиш його вщент.

— Чому? Чому ти думаєш про нього саме зараз?

— Бо знаю, що він має