Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
— Овва, це було б помилкою жахливих масштабів, — пробурчав він не мені, а комусь там, за вікном. Я крадькома оглянула вагон, чи не слухає хто нашу розмову.
— Мені здається, я знаю, що ви робите, — сказала я.
— Справді? Тоді кажи.
— Чим би ви не страждали, зрозуміло одне: це викликає у вас підсвідоме бажання померти. Тому вам не треба більше нічого боятися — і ви робите те, що хочете.
— Можливо. А може, Фройде, я просто хочу трохи довбаної в’яленої свинини і курки джерк, батату і ромового пуншу, і мені начхати на твою довбану дешеву попсову психологію. Ти про це не подумала?
Двоє чоловіків підняли очі.
— Вибач. Я просто вже об’ївся всього цього лайна від свого сина та його дружини... Мені його не треба, особливо від того, кому я плачу.
Троє чоловіків і дві жінки подивились на нас.
— Що ж, ’пасибі за привід для всіх цих людей подумати, що я повія, — кажу я.
— Що? Про що ти?
— Вас чули всі.
— О-о, ні-і.
І тут він підводиться. Я широко розкриваю свою сумку, прикидаючи, чи поміститься в ній моя голова.
— Дивіться, люди... Я... е-е... знаю, що ви могли подумати...
— Ви що, серйозно? Вони ні про що не думають. Сядьте.
— Я просто хочу сказати, що Доркас, ось вона — моя дружина, а не якась там повія.
Я знаю, що подумки я закричала. Не знаю, чи робила б я це публічно, але всередині, чорт візьми, я таки кричала.
— Ми одружені вже... скільки, сонечко, чотири роки? І я мушу сказати: все так, як і першого дня, — хіба це не чудово?
Складно сказати, чи він так незграбно намагається захистити мою репутацію, чи йому просто приємно влаштовувати це шоу. Тим часом я озираю людей, з усіх сил намагаючись на них не дивитися. Якась жінка похилого віку прикриває рот, сміючись. Я хочу засміятися теж — так, ніби цей жарт мене не стосується, — але сміх не виходить.
Кумедно те, що я навіть не злюся на нього. Він тримається за поруччя, розгойдуючись разом з вагоном, немов збирається танцювати. Поїзд зупиняється на «Моррис-парку».
— Це наша станція.
— О? Але це ж «Моррис-парк». Я думав, ми виходимо на «Ґан-Гілл-роуді»?
— Це наша зупинка.
Я вискакую, щойно відчиняються двері, не чекаючи на нього. Я навіть не озираюся. Я майже хочу, щоб він залишився там і їхав до біса на «Ґан-Гілл-роуд», узагалі куди захоче. Але потім я відчуваю його дихання позаду.
— Боже, це було весело.
— Збивати з пантелику людей — це весело?
Я стою на платформі й чекаю вибачень, бо, як я бачила в кіно, це саме те, що я маю робити.
— Можливо, тобі варто запитати себе, чому так легко збити з пантелику тебе.
— Га?
— Люблю, коли ти говориш на ямайський лад.
— Ви серйозно?
— О, чорт забирай, Доркас. Ти не знаєш жодної людини в поїзді, ти ніколи більше не побачиш нікого з них, і навіть якщо побачиш, ти не пам’ятатимеш, який вони мали вигляд. То хіба не насрати, що вони там подумали?
Господи Ісусе, ненавиджу, коли не тільки я маю здоровий глузд.
— Тепер нам чекати наступного поїзда.
— Та ну його. Підемо пішки.
— Ви збираєтеся йти пішки. У Бронксі.
— Ага, це я і зроблю.
— Ви знаєте, що в Гаффен-парку майже щоранку знаходять мертве тіло?
— Ти хочеш налякати ветерана трупами?
— Справжній злочин зовсім не такий, яким його показують у «Жінці в поліції»[467].
— «Жінці в поліції»? Ти коли востаннє вмикала телик?
— Ми не можемо просто гуляти про Бронксу.
— Не хвилюйся, Доркас, у найгіршому разі вони просто подумають, що ти допомагаєш мені роздобути геру.
— Ви щойно згадали героїн?
Це буде круто: іммігрантка із сумнівними документами розгулює Бронксом з дивакуватим білим меном, явно не тутешнім, бо він поводиться так, наче обпився еліксиру під назвою «Я білий і мені море по коліно».
— То ви що, навіть не подзвоните своїй сім’ї?
— До біса їх. Зморшки, що з’являться в моєї дочки, коли вона посердиться на мене, — особливо після підтяжки обличчя, яке вона зробила недавно, — точно варті цього.
Тристан Філліпс
, так ти можеш вернутися на Ямайку, щойно того захочеш? Навіть так? Ти схожий на чоловіка, який каже, що може кинути пити, коли захоче. Так ось, май на увазі, Алексе Пірсе, Ямайка може прорости з твоїх жил і стати однією з тих темних і солодких спокус, які не підуть тобі на користь. Але годі, я більше не говоритиму загадками. Річ ось у чому: якби ти не знав, де мене шукати, ти б точно мене не знайшов. Так-так, тебе хвилює, що загнувся процес замирення, але скажи-но мені ось що: а як ти плануєш дізнатися про нього хоч щось, якщо не був у країні після сімдесят восьмого року? Дивуюся, що ти взагалі почув про це, бо ти ж не був при справах, коли це сталося. То ти збираєшся говорити з Люсі? Братику, ти це серйозно? Люсі — це ж ключ. Ми з нею — єдині з Ради за мир, які ще живі. Тобі доведеться шукати її по всій Ямайці, юначе. Ти ніколи не замислювався, чому так сталося, що ми двоє — досі живі, коли всі інші — мертві? Звісно ж ні, ти аж до цього моменту думав, що вижив тільки один. Утім, ти ж знаєш, що на папері я теж значуся мертвим. Усіх повбивали, і, залежно від того, з ким говорити, це стосується й Співака. Скажи-но мені ось що: ти коли-небудь чув, щоб хтось заразився раком?Ніяк не збагну: чого ця тема так тебе чіпляє? Ти ялозиш її, ніби в тій комедії — «День, коли Ямайка пішла до біса», — ну була та й загула. То яке твоє улюблене місце на Ямайці? Тренч-таун? Це ж ким треба бути, щоб вибрати Тренчтаун своїм найулюбленішим місцем? Тобі пощастило, що ти білий, еге ж? Дозволь запитати: як ти гадаєш, Тренчтаун — найулюбленіше місце хоч для когось, хто живе в
