Жінка в пісках - Кобо Абе
А якби зараз тут стояв не я, а він... якби під прикриттям ночі він прокрався сюди... то що подумав би, глянувши на вікна покинутого дому? Силкуюся перейнятися його настроєм, та мені не вдається. Чомусь весь час перед очима настирливо виникає постать водія таксі, який щойно мене привіз. Чоловічок із землистим обличчям, що замість повітря вдихає невдоволення, замість крові нагнітає в жили прокляття, чоловічок, переповнений злістю, наче хлів смородом... Такому чоловічкові нема чого тут стояти... нема потреби нишком пов’язувати свою долю із жовтим вікном... Однак не всі водії схожі на нього. Трапляються інші, господарні люди, такі, наприклад, як Тояма, що купив у нього автомашину. Він повинен бути самим собою. Кимось іншим його навряд чи можна заступити. Він... той, що відвернувся від надії на будь-яке свято і наважився втекти із призначеної йому в житті окремої комірки... А може, він вирушив у дорогу, щоб попасти на вічне свято, яке ніколи не відбудеться?..
Одного дня несподівано потрапляє на очі приклеєний на якійсь стіні чи телеграфному стовпі збляклий на дощі, не помічений іншими людьми клапоть паперу,— об’ява, яка сповіщає про велику урочистість, і сповнює його незмірною надією ще й тому, що місце і час не були вказані... І він, не оглядаючись, кинувся шукати те свято, яке, на відміну від його щонічної підробки, що лише темрявою і неоном скрашує грим на обличчях, не закінчиться й після смерті... на свято у світ ночі, який триватиме вічно, поки вистачить тьми... у нескінченний танець, не супроводжуваний втомою, смутком і шматками паперу, що їх розкидає вітер...
Тепер він стоїть тут... зважує на терезах, що важче — втрачене чи ще не здійснене бажання... Та що вирішить?.. Я шукаю його навпомацки... Але марно... Та пітьма, в якій никаю,— це кінець кінцем моє власне нутро... вкарбована в мозок власна карта-схема... Це я стою, а не він... Правду кажучи, я мав би стояти не тут, а, скажімо, десь під парканом будівельного майданчика, звідки видно вікно кімнати моєї дружини... Та от я тремчу на холоді й стежу за вікном чужої людини, нічим зі мною не зв’язаної, яка зовсім випадково стала моєю клієнткою... Може, й він стоїть на місці, не позначеному на його карті-схемі, під хтозна-чиїм вікном... І може, там, куди ніхто, крім нього, не добереться, він спить, або прокинувся, або сміється, плаче, сердиться, нудьгує, зневірюється, веселиться, пиячить, скрегоче від зубного болю, тремтить від страху, димить, як порожня розпечена сковорідка, витає у хмарах, збився з дороги, падає у безодню, зосереджено підраховує свої гроші, заглиблюється у спогади, складає плани на завтра, мучиться кошмарами самотності, каючись, рве на голові волосся або лежить з глибокою раною, ледве дихаючи...
Однак зараз тут стою я. Безперечно, я сам. Я збирався йти за його картою-схемою, а йду за своєю, збирався вислідити його, а висліджую себе,— і от я завмираю, наче примерзаю до землі... Ні, не від холоду... не від сп’яніння... і не від сорому... Розгубленість переходить у тривогу, тривога — в страх... Мій погляд зупиняється на розі будинку номер три, потім бігає вгору і вниз, вертається назад і починає рахувати будівлі... ще раз... другий, третій... На розі того самого будинку шалено піднімається і спускається... Нема!.. Нема жовтого вікна!.. На тому місці, де мало б бути жовте вікно, видно штору з біло-коричневими поздовжніми смугами... Що сталося?.. Якби я пройшов уперед тридцять два кроки, піднявся сходами на другий поверх і подзвонив у двері ліворуч, то все з’ясувалося б... Але тепер я не можу... Якщо штора так змінилася, то й зустрічатимуть мене настільки по-іншому, наскільки жовтий лимон відрізняється від зебри... Ану ж, ця смугаста штора — знак, що він уже повернувся додому... Повернувся, з напівглузливою посмішкою прочитавши у вечірній газеті про смерть її брата... Здійснилася рідкісна — одна з десяти тисяч — можливість, в яку я ще недавно зовсім не вірив. Який прозаїчний кінець!.. Дивовижна швидкість... Точна й зрозуміла карта-схема... Діалог, що нічим не відрізняється від монологу... Ну гаразд, усе розв’язалося безболісно, і тепер я зможу остаточно покінчити з цією справою, не гублячись у здогадах і не відганяючи від себе неприємної думки, що не маю підстав хизуватися своїми досягненнями...
Справді, мені нічого журитися. Навіть якщо в душі я прагнув, щоб ця справа тяглася вічно, зі смертю клієнтчиного брата вичерпалося джерело фінансування, і хоч би що вона казала про свої заощадження, не варто вести далі безнадійні розшуки, які при всіх моїх зусиллях протягом двох з половиною днів до кінця домовленого строку нічого путнього не дадуть... Нема причини бути незадоволеним... Узявши валізку із автомашини (виходить, тільки для цього я сюди й прийшов), вертаюся назад тією ж дорогою. Темна-претемна вулиця... Ще раз кинувши оком на ту недоречну, незграбну смугасту штору, минаю зіщулене від холоду літнє подружжя із школярем у формі, який безперестанку щось базікає, і прямую схилом униз до станції метро. Коло входу в метро, наче вихопленого яскравим світлом з темряви, переганяючи один одного, вихоряться клаптики паперу і залітають усередину. Тут же, на станції, в дешевій їдальні, з’їдаю вечерю — рис із яйцем. Хоча зараз середина зими, величезна зелена муха намагається сісти на абажур лампи, але щоразу сповзає і врочисто дзижчить, кружляючи навколо. Та мені нема чого турбуватися. Мабуть, вона знається на порах року краще за мене.
Повідомлення