Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
І ще одно: не було в Петра Олександровича анахронічно-романтичного з широкими, як Чорне море, шараварами, українства, в нього буліа жива, з тілом і кров'ю сучасність, - і це теж приваблювало Василя. Тим то вони з Василем і ставилися з усмішкою до музейного українства проф. Яворенка. Не дуже захоплювало їх і перекладацько-українізаційне українство, але це була ота єдино-можлива в даних умовах "з тілом і кров'ю сучасність", і добрий переклад вони вважали за більшу цінність, ніж притрушені нафталіном .у музеї проф. Яворенка козацькі шаравари.
Або ще таке: дав якось Петро Олександрович своєму молодому другові" (бо їхні взаємини - це вже була дружба, а не тільки взаємини учня з учителем), - дав... ну, що б ви думали? - "Націоналізм" Дмитра Донцова, що його ("Націоналізм") якось добув у Києві на прочитання. Дав з якоюсь лукавою усмішкою в безбарвних очах та на скривлених під мишачими хвостиками вусів устах. А як Василь прочитав, спитався з такою ж лукавою усмішкою:
- Ну, як?
Василь випростався своєю довготелесою, трохи при'-гнутою в плечах постаттю (жінка хотіла, щоб він був ідеально-стрункий, і казала: "То від читання. Я все йому кажу: не згинайся, як читаєш"), - випростався й гордовито, трохи чи не з обуренням, одним духом випалив:
- Я ніколи не можу бути прихильником фашизму, Ку-Клус-Клану чи іншої такої гидоти. - Я не можу зрадити ідеалів Тараси Шевченка, Івана Франка... я взагалі за рівноправність усіх людей на землі. А якщо ви, Петре Олександровичу, хотіли з мене зробити людоненависника-фашиста, то вибачайте...
Петро Олександрович загадково на цю Василеву відповідь посміхнувся і нічого не сказав, А потім, ніби ненароком, узяв з найдальшої полиці якусь книжку, загорнуту в рудий обгортковий папір, розгорнув той папір...
Василь уже простяг був руку, щоб тую книжку взяти, та Петро Олександрович відклав книжку набік як нецікаву.
- Ні, я не книжку хот:в показати, - мовив, - а сце...
Він вигладив на столі долонею злежаний на згортках папір, перевернув його, і Василь побачив, що той папір був з одного боку задрукований крикливими літерами "горобцями', з численними знаками оклику, характерними для оголошень революційного часу.
- Знаєте, що це?
Василь скинув на вчителя здивованим блиском (від вік на) окулярів, чекаючи багатозначної несподіванки.
- Це мій твір. Не белетристика, як у вас, але... твір. Це відозва одного українського коменданта м. Січеславау отамана Горобця, з 1919 року, а написав її я. Ось послухайте!
Він кинув поглядом для певности в безпеці на двері
(у коридорі ж могла бути його теща або ще гірше - хтось із помосковленої родини його брата, власника цьго домика) і взяв читати своїм нерівним глухим. голосом, голосом бибика.. У відозві була мова про боротьбу на два фронти - проти ,,поміщицько-капіталістичного" гетьмана і проти тоталітарного більшовизму, проти тих, що зневажали людську гідність, під тим чи тим приводом позбавляли трудящих людей права бути людьми.
Так, некрасномовно Петро Олександрович читав (про його ж лекції в ІНО дехто з міських дотепників казав, що від них мухи дохнуть), але це читання дало Василеві на розум, що він безпідставно ото так з обуренням ,,випалив". І він, спустивши присоромлені за окулярами очі, збентежено, глухим голосомі сказав:
- Вибачте, Петре Олександровичу, що я погарячився! Отакі то розмови точилися звичайно в цій твердині українства. Тим то Василь не абияк здивувався, ба й перелякався, коли одного разу застав у цьому "книгосховищі" інженера Перемітька, новоспеченого члена владущої, фактично-російськаї партії, "кар'єриста".
Петро Олександрович жартома обох познайомив, бо знав, що вони були знайомі: зустрічалися в літоб'єднанні "Зоряно". "Знайомлені потиснули один одному руки, посідали на втиснутих між полицями-стендами стільцях - і замовкли. Дивна річ: у "Зорі" Василь з цим інженером говорив досить вільно, хоч і не заходив ні в які інтимності, а тут не міг і на слово здобутись. Очевидячки, це пояснювалось тими різними атмосферами, що були там і тут. Перемітько своєю присутністю вбивав чисту українську атмосферу й приносив натомість офіційно-"радянську".
- ,,Чого він сюди прителющився?!" - з тривогою й обуренням думав Василь, боячись, щоб цей гість не пошкодив якось цій твердині українства.
Та й Перемітько більше водив очима по стелі та пс книжках, як дивився Василеві в вічі.
Щоб розважити небалакучих гостей, Петро Олександрович розповів анекдоту про того "хахла", чумака чи селянина (в книжці Ріаєвського, а звідки той цю тему взяв, виразно не сказано), що, розташувавшись на ніч у степу, зачепив; ногою уже зварений на кабиці куліш і перевернув його, а тоді почухав потилицю т,а й каже: "Оця мені бісова тіснота, А кругом же тільки степ та степ! Треба сказати, що Петро Олександрович, не зважаючи на свою заїкуватість, любив розповідати анекдоти.
Цю ж останню тему в пам'яті Петра Олександровича викликало за асоціяцією протилежности те, що його гості мусили сидіти на втиснутих маж стендами стільцях, а сам він сів на письмовий стіл, теж закладений усякими паперами й книжками... Зв'язок, як бачимо, був досить віддалений, і розмова у них таки не клеїдась. Навіть сміх наприкінці анекдоти у всіх трьох вийшов нещирий, роблений.
Нарешті Перемітько не витримав, підвівся, сказав, що йому треба вже йти, і, потиснувши господареві й Василеві руки, вийшов. Петро Олександрович провів його до виходу з дому. Коли він повернувся назад, Василь ходив уже знервовано поміж полицями і трохи чи не "визвірився" на свого вчителя:
-- Чого це він до вас? Чого йому
