Амаркорд - Наталія Володимирівна Сняданко
Ще раз ця думка мляво пригадалася мені, коли до мого помешкання у Ґаґенау-Ґуґбах Ґеґ дер Ґенбахшталі раптом подзвонив якийсь пан Фіалко, назвався заступником головного редактора КРІСа-2 і запитав, чи не була б я зацікавлена у співпраці з майбутнім виданням. Бажано як штатний працівник.
Я дуже добре пам’ятаю, що подякувала панові Фіалку за люб’язну пропозицію, але відмовилася. Тому досі не можу збагнути, як трапилося, що рівно за два тижні я вже була присутня на першій редакційній нараді новоствореної щоденної газети, а у гаманці в мене з’явилися візитки із написом: «Горислава Галичанко, завідувачка відділу звільнень» та неправильними номером телефону й електронною адресою. Мені доручили редагувати спеціальний щотижневий додаток із телепрограмою.
Слово «завідувачка», як свого часу і «столяр-теоретичка», коштувало мені кількох дискусій із консервативними літредакторами, які воліли, згідно з правописом, вживати тільки чоловічих форм на позначення посад. Але мені таки вдалося наполягти на своєму, щоправда, для цього довелося прочитати цілий курс лекцій із ґендерної проблематики. І я підозрюю, навіть це не допомогло б, якби літредакторами у нас працювали не жінки. Не подумайте, що я маю щось проти чоловіків, але нікому не спадає на думку писати «завідувачка» на чоловічих візитках. А якщо так трапляється помилково, всі з розумінням ставляться до обурення покривдженого. Тоді чому я не можу собі дозволити такої ж реакції? Досить уже того, що у вихідних даних газети про мене пишуть як про Г. Галичанко, і всі читачі, які прагнуть поспілкуватися зі мною по телефону, обурюються, почувши, що я не Григорій, не Геннадій і навіть не Гаврило.
З’являється АгатангелАгатангелом щура назвав Теобальд, мій знайомий німець, який працює у нашому місті над кандидатською дисертацією із мистецтвознавства, досліджуючи «тигиринський феномен». Агатангел — це одне з небагатьох імен, яке він вважає українським і може без труднощів вимовити. Українським Теобальд вважає це ім’я, бо його носив український поет і дослідник Агатангел Кримський.
Одного дня Агатангел зустрів мене на кухонному столі, він склав із яблук на тарілці щось на зразок альпінарію і кокетливо вистромив звідти кінчик свого хвоста. Це виглядало, як забута на столі шворочка від сітки, тому я машинально смикнула за неї, щоб витягти і викинути. Коли майбутній Агатангел опинився у мене в руці, він акробатично вигнувся, подивився мені просто в очі й підморгнув. Загалом він сильно ризикував, бо я зовсім не належу до тих виняткових жінок, які не бояться щурів, змій і собак, люблять альпінізм та гірськолижний спорт, швидко їздять на дорогих марках автомобілів, п’ють віскі й курять «Голуаз». З усього списку найближче мені останнє, хоча у зв’язку з частими перебоями у постачанні Тигирина «Голуазом» довелося перейти на «Кемел». Усе ж інше з вищеперерахованого мене зовсім не стосується. Тому Агатангел, який на той момент був ще звичайним безіменним щуром, мав усі шанси на достатньо сумне майбутнє. Я могла б, по-перше, оглушити його вереском, зовсім не соромлячись такої типово бабської реакції, по-друге, відкинути від себе геть якомога далі, що з огляду на розміри моєї кухні теж неминуче закінчилось би оглушенням, але вже від удару об стіну. По-третє, я могла б зробити перше і друге одночасно, що зовсім змінімалізувало б шанси майбутнього Агатангела на виживання, бо забігаючи наперед, скажу, що нервову систему він мав не найміцнішу, та й за рештою фізіологічних показників поступався витривалості своїх підвальних родичів.
А про те, що він не належить до звичайних щурів, свідчило абсолютно все — від зовнішнього вигляду до поведінки. Колір його хутра був яскраво-червоний, кінчик хвоста — жовтий, а загривок нагадував веселку, здається, кожна волосина була пофарбована в інший колір. Можливо, саме ця кольорова феєрія, загалом більше життєрадісна, ніж загрозлива, примусила мене відмовитися від типової бабської реакції і просто обережно покласти щурика на підлогу. Він, здається, оцінив мою толерантність, легко видерся назад на стіл, дістав з тарілки надкушене вже яблуко і заходився його доїдати, час від часу підморгуючи мені лівим оком.
— Ах ти ж погань! — вигукнула я, чомусь на думку не спало нічого кращого, ніж ця поширена на телебаченні дещо антикварна лайка, яку використовують для перекладу американських «факів» та «шитів», що їх герої цих фільмів вживають у схожих ситуаціях.
Я кинулася до телефону і на якийсь час застигла зі слухавкою в руках. У складних життєвих ситуаціях жінки чомусь часто інстинктивно звертаються по допомогу до чоловіків.
Навіть коли точно знають, що чоловік не лише не вирішить проблему, а й може її загострити. У цьому є якась мила загадковість і алогічність. З усіх знайомих чоловіків удома виявився лише Теобальд, який сказав, що прийти зможе тільки завтра, бо на сьогодні у нього вже все розплановано. Його німецька натура не знає, що таке екстраординарна ситуація. Все, що не узгоджується з його планами, для нього перестає існувати, і, мабуть, це дуже правильний підхід з огляду збереження власної нервової системи. Я виявила толерантність у ставленні до чужої ментальності й не витрачала зусиль на пояснення.
Під час телефонної розмови я краєм ока спостерігала за Агатангелом і розмірковувала, звідки він міг узятися у мене в кухні. Версія про звичайного підвального щура не дуже переконлива з кількох причин. По-перше, він виглядає надто доглянутим, я ще не бачила, щоб підвальні щури фарбувалися на червоно, такий колір дає тільки спеціальна і досить дорога фарба для волосся під назвою Therealred. Якими фарбами і технологіями досягається колір його загривка, я сама не знала. По-друге, підвальні щури рідко носять нашийник
