Син - Філіп Майєр
Цими дверима, що вели на вулицю, мабуть, користувалися кухарі. Треба йти. Ні, спочатку — напитися води з-під крану, бо в горлі аж пересохло.
«Я не чіпав її! — знову засіпалося в його голові. — Але мене все одно вб'ють. Точно не розбиратимуться».
Вода трохи заспокоїла юнака — серце його вже не так сильно калатало. Може, йому повірять, якщо він усе пояснить? Ні, не повірять. Та він би й сам у таке не повірив. Згадуючи ці події потім, Улісс так і не збагнув, як він додумався до єдиного правильного рішення. Але тоді думати було ніколи: хлопець просто відсунув від стіни величезну газову плиту; газ, як казали вакуерос, надходив туди просто з-під землі, що належала Мак-Каллоу. А потім — викрутив мідну трубу (він-бо завжди носив із собою набір інструментів «Лезерман»).
Вийшовши на терасу, він тихенько зачинив за собою двері й поринув у нічну темряву. Уся земля навколо — куди не глянь! — належала Мак-Каллоу.
Викрасти вантажівку? Та ні, адже так не перетнеш кордон. Треба йти до хазяйських стаєнь, повз його колишнє пристановище та будинки економки й Браяна Колмса (скрізь іще світяться жовті вогники). Святий Боже, тільки б там нікого не було! Ні, немає — ні машин, ані людей. А вогні будинків уже залишилися позаду.
Він бував тут раніше, коли йому наказували чистити стайні. Тому й знав наперед, яку конячку вибере, — он ту білу кобилу (Браян Колмс чомусь називає її сірою). Зараз він надіне на неї вуздечку, а тепер — попону, сідло…
Із пагорба хлопець спускався вже верхи — стремена закороткі, бодай їм!
Коли пролунав потужний вибух (із цим звуком не могли рівнятися навіть найгучніші удари грому), юнак іще не встиг від’їхати далеко. Конячка закусила вудила, та Улісс її не стримував, адже скакала вона до річки, куди йому й треба було. Наважившись озирнутися, він побачив велетенську хмару пилу, що охопила весь будинок; його стіни не обвалилися від вибуху. А затим розгорялося полум’я. Проїхавши ще кілька миль, він озирнувся вдруге й помітив заграву, яка простягалася вздовж усього небокраю.
Діставшись річки, хлопець зупинив кобилу й роззирнувся навколо. Яке ж бездонне тут небо! Жодне електричне освітлення (вогні Америки…) не заважає вже очам бачити зірки, сузір’я, галактики, однак усе тіло ниє так, що надовго в романтику зоряної ночі не зануришся.
— Ти чудова, сильна конячка, — мовив юнак, злегка торкнувшись вустами м’якої білої гриви.
І вони, обравши місце для броду, що виявилося нескладно, адже річка була не глибшою за звичайний струмок, успішно перебралися на той берег.
Що там казав отой історик? Їх було дев’ятнадцятеро чи двадцятеро… Він іще й світлини Уліссові показував, коли той приходив до нього додому.
— Хто тут хто? — спитав тоді юнак, показуючи на обличчя вбитих Ґарсія, поряд із якими позували для фото рейнджери й мешканці містечка.
— Цього вже ніхто не знає, — знизав плечима історик.
Фізіономії всіх американців, які стояли поряд з убитими, було видно дуже чітко (день тоді, очевидно, був сонячний), однак обличчя покійників були схожі на якісь безформні грудки сірої глини. Товстун, удруге знизавши плечима, узявся показувати хлопцеві інші фото: житло полковника Мак-Каллоу; ковбої, які вже давно померли; коні й старі автомобілі. Певно, для цього історика світлини з убитими Ґарсія означали не більше, ніж усі інші.
Ці спогади не давали Уліссові спокою: це ніби дізнатися, що ти хворий на рак. Величезна родина — його родина! — була стерта з лиця Землі. Його дядьки, тітки, двоюрідні дідусі й бабусі… Хлопець думав про них, їдучи далі на своїй конячці. Хто він? Жертва? Ні, адже в ньому тече кров обох родин: і вбивць, і вбитих. І ті, й інші знайшли своє продовження в ньому.
Він дозволив собі на деякий час поринути в думки. Американці… Чомусь вони вважають так: якщо я щось украв, ніхто вже не має права вкрасти це в мене. Але ж насправді це думка геть усіх людей на світі: те, що ми вкрали, повинно належати нам вічно.
А чим він, власне, кращий за них? Мексиканці живуть на землях, відібраних у індіанців. Чи замислювався Улісс про це, хоча б на єдину мить, раніше? Ні, він думав тільки про техасців, які відібрали землю в мексиканців. А як щодо індіанців, чиї землі загарбали його предки? Вони — крали? Так. Бо свого часу відвоювали свої території в інших індіанців.
Його батько приходив до старої Мак-Каллоу з проханням про допомогу, а вона витурила його зі свого дому. Як і його бабусю свого часу, а от тепер — і його самого. Але ж юнак знав, що вона, Джинн Енн Мак-Каллоу, пожертвувала двадцять мільйонів доларів на будівництво музею. Мільйони — для мертвих, ані цента — для живих. І саме такі люди, як вона, отримують урешті-решт владу над іншими. Він, молодий хлопець, мусить запам’ятати все це. Мусить. І пам’ятатиме.
Спершу він повернеться до дідуся й побуде там деякий час. А потім подасться до Мехіко, де йому не так уже й важко буде влаштуватися на роботу до якоїсь солідної організації. Він започаткує власний бізнес або ж піде в політику. Хай би там як, а минули вже ті дні, коли будь-який чоловік, який умів заарканювати орлів на льоту, міг ходити з гордо піднятою головою. І американці, схоже, чудово це розуміють.
Іще кілька миль — і він зупинить конячку та влаштується на нічліг. Що буде потім, йому ще невідомо. Але він обов’язково стане кимось. І всі люди на світі дізнаються, хто такий Улісс Ґарсія. І довго-довго ще пам’ятатимуть це ім’я.
Розділ 70
Дж. Е. Мак-Каллоу
Ось заходить до величезної кімнати цей хлопчик із роду Ґарсія. Вона одразу ж упізнає його. Коли він починає говорити, уже знає, що всі його слова — цілковита правда.
Ось вона виходить зі свого тіла, бо воно вже не спроможне утримувати її всередині. Що буде далі? Нескінченна темрява? Так вона думала протягом усього свого життя. Але ні. Під її ногами — зелена-зелена трава, квіти. Над її головою — котиться-виблискує в бездонному небі золоте сонце. А що це за хлопчаки біжать їй назустріч? Вони ще так далеко!
