Діти - Галина Василівна Москалець

«Адась прийде сюди, — втішила себе. — Він не зможе довго витримати сам».

Все потроху владналось. Якби Єва не вміла заспокоюватись бодай на короткий час, хтозна, ким би вона тепер була.

Вона вляглася зручніше, підмостивши під голову кулак. Сонце гріло все тіло однаковим рівним теплом. Єва поволі розчинялась у променях, ставала невагомою, майже не відчуваючи землі під собою…

Тільки тепер вона зрозуміла, чого їй було треба… щоб завжди шелестів неквапливий вітер в траві… щоб ліс був близько і ріс просто з річки, а вода омивала листя і текла крізь нього… Єва ще збагнула, що дуже втомилась, і заснула.

Але спала недовго. Чи приснились якісь крики і щось жовте, яскраве-яскраве. «Сонце», — подумала вона і прокинулась. Сонце їй світило просто в очі.

Євка підвелась на лікті і побачила неподалік грузовик, з якого вистрибували, регочучи, німецькі солдати.

Вона не ховалась, а просто встала і пішла геть, невдоволено скривившись. Голова легко паморочилась. Їй спало на думку, що солдати п’яні й можуть в неї стрельнути. Просто так подумала, але ходу прискорила.

За собою Єва почула хрускіт гілля й п’яні голоси, що наближались, і стала тікати. Гілля чагарів шмагало її по обличчю, вона летіла наосліп, cтpax додавав сили, але настав той момент, коли спинилась, загаялась на мить, щоб обернутись назад, ноги їй затремтіли, й вона зрозуміла, що вже не втече.

Єва налетіла на стовбур, обхопила його руками і закричала від жаху…

Адась знав, що Єва обов’язково прийде. Вона чіплялася за нього щосили, вперто думаючи про щось своє. Схоже було на те, що вона йому не вірила. Якщо хтось з них навіть не хотів думати про завтрашній день, то це Євка. Адась теж чіплявся за неї щосили від однієї думки, що може її втратити.

От вона кудись побігла, може, до мами щось збрехати.

Адась весь напружився. Зараз вона вбіжить задихана, весела. Стане на порозі й почне без упину говорити. Хоч з ним вона майже не розмовляє. Слова ніби застряють їй в горлі. Почне щось розповідати, а потім ніяково замовкне. Єва й справді часто його дивувала.

Адась довго чекав на неї. Скалки скла лежали неприбрані — він їх відсунув під диван. Віконниці були й далі зачинені. З коридора просочувалась хистка смужка світла. Він хотів устати і замкнути двері, але подумав, що Єва може образитись і піти геть. Адась трохи задрімав, сидячи на підлозі. Час тягнувся нестерпно повільно. Світло тьмяніло, залишився маленький промінчик.

Де ж вона так довго ходить? Він не встиг їй сказати, що сьогодні вночі вони мають втекти з міста. Може, вона спить?

Адась обійшов кімнати. Єви не було. На кухні погриз шматок хліба, але йому не смакувало. Його вже почала розбирати злість. Кінець кінцем все має свої межі! Адась пригладив чуба і вийшов надвір. Сонце накрило його теплою хвилею.

Він замкнув двері, ключ сховав під поіржавіле відро і, засунувши руки в кишені, подався до Євчиної мами. Правду кажучи, він боявся туди заходити. Став біля паркана і засвистів. Євка, мабуть, не почула. Адась набрався сміливості і свиснув гучніше. Почекав, але знову ніхто не вийшов. Тоді він підкрався до дверей. На них висів замок.

Адась полегшено зітхнув, згадавши, що Євка, напевно, сидить на річці. Вона дуже любила купатись.

Від свіжого повітря його трохи нудило. Він затерпнув жменю теплуватої води і випив, але від цього не стало краще.

Адась оглянув безлюдний берег і пішов серед кущів верболозу по прим’ятій траві.

Далеко від берега лежала Євка, міцно стиснувши кулаки. На ній було не лице, а щось посиніле, опухле. Вся вона здавалась розірваною на шмаття.

Він не міг відвести погляду від її голих, вкритих чорними плямами, грудей. На тілі не було жодного живого місця, тільки ноги біліли, безсоромно вивернуті в колінах… Адась почув тихе хлипання і різко обернувся. Під деревом сидів Ганс, тримав зелену гілку. Плакав. Але німець одразу замовк. Адась знищив його поглядом, не сходячи з місця.

Ліс яскраво спалахнув. Дерева повільно впали, і за ними стало видно місто. Високі кам’яні будинки розсипались на порох. Але й цього було мало. Земля потріскалась від страшної спеки і сама запалала.

Так і було. З одного боку — палаюче місто, з другого — річка, а за нею поле.

Треба було б з цього починати: я ніколи не бачила війни. Народилась через тринадцять років після неї. Зараз мені дев’ятнадцять років, і я живу в тому самому місті, де жили Адась і Єва. Можливо, скоро в ньому з’являться ті й не ті Адась і Євка, і різниця полягатиме в тому, що вони житимуть без війни.

Адась і Єва не будуть красиві й вдоволені життям, що є найвищим взірцем доброчинності в цьому місті. Їх вважатимуть смішними й незграбними, але їхня любов від того не зменшиться, і в них народяться прекрасні діти, довірливі, щирі, чесні…

І це вже не буде сумним сном. Треба тільки