Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько

— А де Марина шастає? — запитав у матері.

— Поїхала…

Кинула крізь зуби і відвернулася до вікна, пересмикнула плечима і кілька секунд постояла до нього спиною.

На більше він не сподівався. Знав, що цих слів досить і більше не варто говорити. Ані обурення, ані здивування, ані обговорення — вона все одно мовчатиме. А що буде робитися в її голові, одному Богові відомо.

За майже тридцять років шлюбу вони розучились розмовляти.

Тепер, коли його скоротили з роботи, а дружина працювала на «півставки», стало трохи важче, адже майже весь час проводили вдома разом, як пенсіонери. І все ж таки треба було хоча б іноді розтуляти вуста.

Мати їх розтуляла тоді, коли йшлося про меню на обід чи вечерю, або коли хтось з родини хворів.

А так переважно мовчала. Навіть серіали не обговорювала. І ніколи нічим не обурювалась. Просто констатувала факти: ціна на молоко зросла, на вулиці — мінус десять, батареї ледь теплі, банки збанкрутували, померла сусідка з першого поверху, чоловік знову запив.

Гостро сприймала лиш те, що стосувалося доньки, якщо та нагадувала про своє існування необхідністю замінити зношені туфлі на нові.

Але і те тримала в собі, як от тепер: відвернулась до вікна, смикнула плечима, повернулась і знову взялася помішувати щось у каструлі.

— Поїхала? Куди? А де гроші взяла?! — без жодної надії на реакцію, повторив Павло Костянтинович.

— Я трохи дала, — відповіла Олександра Іванівна. — Поїхала до Києва.

На більше годі було сподіватись.

І тому Павло Костянтинович продовжував розмову сам із собою, стишивши голос.

— До Києва? Навіщо? — забурмотів під ніс, розгортаючи стару газету. — Не розумію. Родичів там немає… Квитки, певно, божевільних грошей коштують. Підуть котові під хвіст.

Він давно привчив себе не дратуватися з перепою. Це було важко. Особливо на початку, коли мовчання ще не увійшло у звичку.

Але йому кортіло зробити бодай якийсь жест, щоб дружина зрозуміла, що йому не байдуже, про що вона думає всі ці чортові роки!

І він не витримав:

— Це все через тебе! Ти псувала її з дитинства! Віршики на ніч читала. А вона ж у нас — далеко не геній. Така, як інші. Ти зламала її! Ти! Нехай би на завод йшла. А що тепер? Ти задоволена?..

І — задихнувся, закашлявся.

Подумки вилаяв себе, дивлячись на її спину — рівну, як у дівчини, на розсип рудуватого, з ледь помітною тьмяністю, волосся. Здавалося: ось вона обернеться і він побачить її двадцятирічною. З тими очима, з тою лагідною посмішкою.

І все у них добре, як у людей: роки проминули і вони, дорослі і заспокоєні, збираються снідати. Донька виросла, вилетіла з гнізда до столиці і можна пишатися цим.

Вгамувавши неприємний холодок, що вужем ковзнув уздовж хребта, і прибравши свого звичайного вигляду, Павло Костянтинович знову зашарудів газетою, шукаючи там рятівну тему, щоб подолати роздратування. Адже похмелитися кортіло нестерпно.

І знайшов її:

— Уявляєш, в Італії знайшли давнє захоронення двох закоханих, — сказав він, втупившись у статтю на останній сторінці і процитував: — «Працівники, що реконструювали палац в Італії, випадково відкопали кістяки двох закоханих, які протрималися за руки тисячу п’ятсот років. Пара, як вважають вчені, була похована разом наприкінці існування Римської імперії в одній гробниці, всередині палацу в містечку Модена. Поховані лежать поряд, голова жінки повернута до чоловіка, який лежить поруч…».

Це було його спасінням протягом багатьох років — цитувати вичитане з газет чи переповідати телевізійні новини. Тоді складалося враження, що зв’язок ще не втрачений і їм є про що говорити.

Іноді, виходячи до дружини на кухню, він з удаваним захватом переповідав розмови, почуті в чергах чи транспорті. Усьому давав свою оцінку. Але ніколи не знав, чи згодна з нею дружина. Адже вона ніколи не заперечувала.

Просто кивала.

Іноді недоречно.

Не очікуючи на реакцію, Павло Костянтинович відкинув газету, взяв до рук ложку.

— Мабуть, вони померли разом від чуми чи холери… — додав він.

Дружина сіла навпроти, теж взяла ложку, підкинула йому на тарілку шматочок вершкового масла. І мовчки дивилася, як жовтий кавалок починає повільно танути, залишаючи по собі майже прозору білувату калюжку.

Павло Костянтинович упіймав її погляд:

— Масло нині не те… — кивнув він. — Ти не помітила?

Олександра Іванівна знизала плечима. Це могло означати все що завгодно — і «так», і «ні». Або — «відчепись!».

Він почав їсти, голосно, по-діловому, дмухаючи на ложку.

Все, що вони нині робили разом — головним чином це стосувалося сніданків, обідів та вечерь (адже при перегляді телевізора можна було і не розмовляти) — набувало якогось особливо важливого змісту спільності дій.

Принаймні, так воно виглядало з його точки зору і давало ілюзію спілкування, — нехай навіть ішлося про продукти і ціни.

Так було не завжди.

Але тепер йому здавалося, що — завжди.

Що не було тих коротких двох чи трьох років, коли вони були по-справжньому щасливі. Але це було давно. Дуже давно.

У молодості, коли…

…Коли він, молодий і завзятий йшов вулицею — в брюках-«рурочках», з розкуйовдженим волоссям, а назустріч з юрби випірнула вона — дівчинка у сукні в горошок і в босоніжках, взутих на шовкові шкарпетки. Так тоді носили. Ще й на голові була високо збита «башта» — особлива «олімпійська» зачіска. Його охопив захват.

Коли він їхав у відпустку до Києва, його попереджали, що там — найгарніші дівчата, не гірші за місцевих з гумового заводу. І мали таки рацію!

Він пішов за тією дівчиною, мов причеплений на невидимий гачок.

І йшов аж доки вона зупинилася і поглянула суворо:

— Вам що?

Тоді, набравши в легені якомога більше повітря, він сказав:

— Хочу, щоб ви вийшли за мене заміж!

І вона вийшла.

Звісно, не одразу. Він ще пару років мотався до столиці, поки вона закінчила свій педагогічний технікум і попросила «розподіл» до міста проживання свого майбутнього чоловіка. Міста, котре постачало країні чи не шістдесят відстоків добірної гуми!

Так все починалося.

Наговоритися не могли, мріяли про дитину, стояли в досить швидкоплинній черзі на «малосімейку» від заводу.

Вкапував. Дихав паленою гумою, кашляв слизом, стояв у черзі за профспілковими путівками на Азовське море. «Записувався» на картоплю, на кавуни, на новорічні пайки, на меблі, на…

Потім виписувався звідусіль, адже грошей вистачало лише на пляшку.

А чи не забрала донька всю родинну заначку, раптом спалахнуло в його охопленій бажанням похмелитися голові.

Думка була такою нестерпною і жахливою, що він, забувши про післязапойну клятву чемності, кинув ложку, відштовхнув чашку з чаєм і