Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість] - Любов Петрівна Пономаренко
Та коли її схопили за хвоста й насіли, і вона заголосила своє «ох-ох», із провулка очманіло вискочив якийсь обідранець із чемоданом, витяг із кишені газетний згорток і кинув їй облиплі крихтами й махоркою біфштекси. Сова глитнула їх, струснула з себе напасників. Тоді одірвалась від землі й полетіла так низько, що зачіпалась лапами за урни.
Аркадій Іванович ніби й повік був на третьому поверсі. Коли до нього дзвонить високе начальство, він одкриває золотий каламарчик і щось із нього п’є.
Оце і все? Люсі, а ти нічого не знаєш?
— Хм, я ж давно там не працюю.
Мишко, не криви душею. Хіба є такі секретарки, щоб когось не знали навіть про своїх колишніх начальників?
— Учора він був у поліклініці. Півдня там слухали і просвічували. Невже не знаєте? Про це брешуть навіть паралітики і немовлята. Замість серця в нього виріс великий круглий гриб, який кришиться і маліє. А ще його нова секретарка помітила, що часто, зачинившись у кабінеті, він нишпорить по кутках, ніби щось виловлює пучками. Повзає навколішках, пітніє, хекає і бурчить: «Налізло погані хвостатої, аж кишить. Скоро ногою не ступиш!»
Куди ж ти, Люсі? Але Мишка перебігла на той бік вулиці, бо, певно, згадала щось дуже важливе, захопила штурмом телефонну будку і вже кричить: «Ой, Макбет, упади!»
Нічого не трапилось
Все почалося з того, що поза моєю волею слова стали набувати змісту. 5 листопада, ввечері ми сиділи в світлиці біля телевізора. За цупкими шторами місто тамувало прикрощі минулого дня. За важкою брамою машини розбризкували кришталь підмерзлих калюж. Не було ніяких ознак біди. І тільки чоловік казився після чергової пиятики. З екрану телевізора люди в марлевих пов’язках страхали пандемією грипу.
А потім. Я зірвалася, сказавши, що востаннє терплю його дурість. Підійшла і взялася за телефон, щоб дзвонити в міліцію. Він схопився за кнопку гудка, ревів, як цунамі. Хвора мати плакала. За великим рахунком я не бажала йому зла, адже після таких концертів він бував легким і догідливим. Але терпіння увірвалося, мов старий конопляний мотузок, яким тягають воду з колодязя. Мотузок перетерся на тому місці, де воду піднімають нагору стомленою рукою. Мотузок перетерся, відро полетіло вниз. І коли воно гухнуло, наче вибухнуло, ви схопилися за голову. Відро так просто не падає. Кожна річ, що ми нею користуємося багато років, не гине знічев’я. Значить, щось обривається в колодязі нашої свідомості, щось зношується всередині людини, і тоді на поверхні відбуваються ось такі речі.
І моє терпіння зносилося, я сказала з надривом:
— Господи, та забери його від мене!
Чоловік реготав щось про атеїзм, а потім гримнув:
— Ти вкрала мої цигарки, от циганське поріддя! Цигарки віддай!
Почав збиратися за цигарками о 21-й годині, коли у містечку давно все зачинене.
Я пошкодувала за ці необачні слова, але Господь їх почув. І коли чоловік гримнув дверима (він часто так робив, двері за ним неначе скрикували), коли кроки лунко наблизилися до брами, я кинулася, щоб його повернути, але двері були замкнені. Він поклав ключ до своєї кишені. Я що — бранка?
У чорних вікнах будинку стоять вази з квітами, не даючи мені провалитися у Всесвіт.
У потайних кутках цієї безкінечної споруди, крім мене та матері, ще хтось є. То чую гупання у піддашші, то зітхання по кутках, де бавляться однолапі викрутні. І не дає мені усамітнитись.
Ходжу, ходжу сюди-туди. Хочеться завести якогось годинника, але ніякий не трапляється. Та я ж бачила, що тут цілий смітник механічних ходиків, але де вони порозкидані? Якщо клацнути вимикачем, то в саду висвітлиться поодиноке мерзле листя (звечора бралося на мороз), а ще жовті кислі яблучка на корчуватій кроні. Як хочеться мерзлого кислого яблука!
Мати спить, не вимикаючи бра. Старі люди завжди чогось бояться. Штора на вікні товста, як водоспад. Старовинний засув на дверях такий, що не зрушиш.
Поволі я починаю провалюватися у бездонну тривогу, наче в цьому будинку має відбутися щось жахливе. Або ревтиме вода, провалюючи дах, або ураган вириватиме дерева та кидатиме на вікна. Почала бігати по кімнатах, шукаючи, де відкрити кватирку, щоб вибратися на подвір’я. Рами старі, і від дотику гудуть та осипаються. Дубові віконниці з того боку здаються лиховісними. Аж ось на сходах почулися кроки, хтось гупав, важко дихаючи та обриваючи перила.
— Це ти, Марку?
— Ні, це я, — обізвалася мати у напівтемряві. — Хіба твій лайдак уже повернувся?
Вона несподівано захихотіла, немов струшуючи з себе сіре волосся, що розповстрялося поверх хустки.
— Тобі треба лежати, чому ти встала? — вигукнула я.
— А хто знає, що мені треба? — зітхнула мати.
По тому я відчула пекельну втому і сіла на сходині.
— Не пиши про те, що з тобою відбувається, — сказала вона несподівано. — Ніколи не пиши про те, що з тобою відбувається.
Я прихилилася до перила, і мені приснилося, що на першому поверсі серед вітальні почали рости гриби-велетні. Вони тяглися вгору, заповнювали простір, пробивалися крізь стіни, залазили в штукатурку.
Це тривало якусь мить. Я стрепенулася і гукнула:
— Мамо!
Але матері вже не було.
Натомісць біля вхідних дверей шаргало і брязкало ключами. Відчиняю з силою двері і бачу троє чоловіків, які стоять понуро і про щось перемовляються. Я грізно сказала:
— Слухаю вас!
— Ми йшли через сквер, — почав говорити один з них удавано спокійним голосом. — Навпроти нас по дорозі тинявся якийсь чоловік і співав. Потім ми почули, як він скрикнув і щось заскреготало. Ми підбігли і побачили відкритий водопровідний люк.
— Він туди впав? Чому ж ви його не витягли? — горлаю я.
— Шановна, ми заглянули туди, і побачили, що то бездонний колодязь. Звідти долинав крик, який усе віддалявся.
— Впізнаю брехуна, зрозуміло, ви тільки-но разом пиячили і тепер не знаєте, як його відмазати. Де він лежить? Ви його притягли?
Гості тупцювалися мовчки.
— Можете не вірити. Але, може, ви щось чули про зниклих людей? Вони провалюються прямо на асфальті. До речі, біля ями лежало ось це, напевне, випало в нього з кишені.
Я побачила посвідчення охоронця і візитку. А ще зв’язку його ключів.
— Ми вирішили вас попередити, бо ви, мабуть, хвилюєтеся.
Коли вони пішли, я подумала, чому
