Євангелія від Ісуса Христа - Жозе Сарамаго
Наступного дня, рано-вранці, до Єрусалима вирушило багато з тих подорожніх, які ночували в караван-сараї Рамали, але хоч вони й об’єднувалися у групи досить випадково, Йосип намагався не відстати від тих своїх земляків, які йшли до Бер-Шеви, й цього разу йшов поруч з дружиною, біля її лівого стремена, так би мовити, саме там, де вчора йшов жебрак чи хто він там був. Але Йосип у ті хвилини не думав про таємничого персонажа. Його душу наповнила глибока переконаність у тому, що він зажив особливої ласки Господа, який дозволив йому побачити власного сина ще до того, як він народиться, побачити його не безпорадним немовлям, загорнутим у пелюшки, яке горлає, верещить і погано пахне, а вже дорослим чоловіком, вищим на цілу долоню від свого батька та від інших чоловіків середнього зросту. Йосип почувався щасливим, що перебуває на місці сина, він почувався водночас і батьком і сином, і це відчуття було таким сильним, аж він на якусь мить забув, що його справжній син перебуває тепер у лоні матері й разом із нею наближається до Єрусалима.
Єрусалим, Єрусалим! вигукують мандрівні богомольці, побачивши місто, що виникає несподіваним видінням на вершині пагорба, з протилежного боку долини, місто небесної істини, центр світу, тепер розбризкувало в усіх напрямках мільйони іскор, під сліпучим полудневим сонцем, схоже на кришталеву корону, яка, проте, стане золотою, коли впадуть на неї промені призахідного сонця, і стане білою, як молоко, під світлом місяця, Єрусалим, о Єрусалим! Храм виникає так, ніби Бог поставив його там саме в цю хвилину, а несподіваний порив вітру, який налітає на подорожніх і лоскоче їм обличчя, ворушить волосся та одяг, мабуть, теж виникає, коли Бог змахне своєю широкою долонею, і якщо ми уважно придивимося до хмар у небі, то зможемо розгледіти цю величезну долоню, яка зникає десь у просторі, з її довгими, вимазаними глиною пальцями, долоню, на якій прокреслені лінії життя та смерті людей та всіх інших істот, що живуть у всесвіті, але також — час уже нам про це довідатися, — лінії життя та смерті самого Бога. Подорожні здіймають до неба руки, що тремтять від хвилювання, молитви невтримно зриваються з їхніх уст, і лунають вони вже не хором, а кожен окремо віддається своєму пориву, а люди, що, за своєю природою, схильні віддаватися стримано таким містичним почуттям, завмирають майже нерухомо, дивляться в небо й промовляють слова молитов якось надміру твердо, так ніби їм дозволено в ці хвилини розмовляти з Господом, як рівним із рівним. Дорога плавно йде вниз, і мірою того як подорожні спускаються в долину, перед тим як знову піднятися вгору дорогою, що приведе їх до міської брами, Храм здіймається перед ними все вище й вище і внаслідок ефекту перспективи затуляє ненависну вежу Антонія, де навіть із цієї відстані можна побачити постаті римських легіонерів, а також сліпучі зблиски їхньої зброї. Тут Йосип із дружиною попрощалися зі своїми супутниками з Назарета, бо Марія була геть виснажена й не витримала б того дрібного клусу, яким треба було б пустити свого віслюка, щоб він не відстав від натовпу збуджених богомольців, бо всі вони пішли дуже швидко, майже побігли, коли побачили перед собою мури священного міста.
І Йосип та Марія залишилися на дорозі самі-одні, вона намагається зібрати свої останні сили, які швидко втікають від неї, він відчуває легке роздратування на думку, що їм довелося затриматися тоді, коли вони вже майже дійшли до мети. Сонце сипле гарячим промінням на тишу, яка нависла над подорожніми. І в цю мить у Марії вихоплюється глухий стогін, який вона неспроможна стримати. У тебе вже почалися перейми, тобі болить? — стривожено запитує її Йосип, а вона відповідає: Атож, болить, але в цю мить у неї на обличчі з’являється недовірливий вираз, так ніби вона щойно зустрілася з чимось недосяжним для її розуміння, а саме з тим, що вона відчула той біль не у своєму власному тілі, вона справді його відчула, так, але той біль переживав хтось інший, його переживала дитина, яку вона носила у своєму лоні, невже це справді можливо, невже людське тіло спроможне відчувати не власний біль, наперед знаючи, що то не його біль, і разом із тим відчуваючи його не менш гостро, аніж свій власний, — або, якщо спробувати описати його по-іншому, мов таке собі відлуння, яке, внаслідок певної акустичної аномалії, лунає гучніше, аніж той звук, що його породив. Обережно, боячись почути ствердну відповідь, Йосип запитав: Тобі досі болить? — і вона не знала, що йому відповісти, бо збрехала б, якби сказала, що ні, і збрехала б, якби сказала, що так, тому промовчала, але біль тривав, і вона його відчувала, вона тільки дивилася на свій живіт, у якому її син терпів біль, і нічим не могла допомогти йому, бо він був надто далеко від неї. Йосип зовсім не підганяв віслюка, він жодного разу не оперезав його батогом, але той сам раптом пішов набагато жвавіше дорогою, що підіймається по крутому схилу до Єрусалима, й так легко переставляв ноги, ніби хтось йому повідомив, що його там уже чекають ясла, наповнені вівсом, і нарешті він зможе поїсти та відпочити після важкої дороги, але він, певно, не знав і не здогадувався, що йому ще доведеться подолати чималий шмат дороги до Віфлеєма, а коли він туди нарешті прийде, то зрозуміє, що життя зовсім не таке просте, яким воно йому здається, звісно, завжди існує велика спокуса проголосити: Veni, vidi, vici, як це зробив
