Місто - Валер'ян Петрович Підмогильний
Нарешті великий критик кінчив переливати свою думку на папір і запитливо глянув на хлопця, якого погляд цей торкнувся страшним штихом.
— Вибачте, — сказав він, уклоняючись, — ви товариш Михайло Світозаров?
Сам свідомий недоцільності такого питання, він постарався хоч у міру змоги ковтнути маловідповідне слово «товариш».
— Я Світозаров. А в чому річ?
— Я ось написав оповідання... — почав хлопець, але спинився, побачивши на обличчі в критика неприємну гримасу.
— Мені ніколи, — відповів критик. — Я зайнятий. Ця зневажлива відповідь прикула Степана до місця. В тоскному холоді, що оповив його, він зрозумів тільки одне — слухати його не хотять.
Як він не ворушився, то критик визнав за потрібне повторити, підкреслюючи склади:
— Я зай-ня-т-ий.
— До побачення, — глухо промовив Степан.
Вийшовши з двору, він пішов перед себе незнайомими вулицями, несучи на серці нестерпучий гніт безсилої люті. Ніколи ще не був він такий принижений та знищений. Зухвалі слова того книжного хробака лягли на нього ганебними плювками. Ну хай йому ніколи, але ж призначив би час! Хай зовсім одмовиться, але мусить порадити, куди вдатись! Та й яке має він право так казати? О, його до крові стібнув той пихуватий тон, той панський тон дідича від літератури!
Ідучи потупивши голову, він снував невиразні думки про помсту. Він міг би вдарити того слимака, розбити йому нахабне пенсне, тягати по підлозі його випещене тіло, бо перевага його м'язів була безперечна. І тому, що тільки такий спосіб помсти міг уявити, свідомість безсилості ще більше його виснажувала. В ньому знову прокидався селюк з глухою ворожістю до всього, що від нього вище.
Опинившись десь біля парку, він зайшов і сів на крайню лавочку. Трохи згодом, озирнувшись, він його пізнав — це був Золотоворітський сквер з двома обгородженими купами розваленого каменю, що й дали йому назву. Охоплений підступом всепалющої ненависті, він пробурмотів, криво посміхаючись:
— Тоже... Золоті ворота!
Несподівана рана заступила юнакові всі думки. Почуття, що з дому він виходив пишним Стефаном, а вертатись має затюканим Степаном, не хотіло його покидати. Він тупо дивиться на людей, що проходили повз непрозорими сильветами, вбачаючи в кожному з них потайних ворогів.
Зело дерев швидко темніло, плюскіт фонтана міцнішав у сутінках, і густий вечір тихо знімався з-над кущів. Раптом зайнялись ліхтарі. В своєму кутку хлопець давно вже лишився сам. Денні одвідувачі скверу, чеснотливі тати з газетами й нені та няньки з колисками на колесах, розтанули тут разом з останнім промінням світла. На зміну їм злітались нічні метелики та їхні ловці.
Степан встав, добув свій твір і порвав його на шматки.
— Будь ти прокляте, — сказав він.
Він рушив до Надійки, хоч йому однаково було, бачити її чи ні. Але він пішов би до неї після перемоги, тож вирішив іти й після поразки. Вона радісно зустріла його в своїй хустині на розі вулиці, бо виглядала його, гуляючи.
Вона відхилила голову, його побачивши, і пристрасно засміялась, але він холодно до неї привітався:
— Здрастуй, Надійко.
Вони пішли до Царського саду, і дівчина, сміючись, щасливо розповідала про перший день лекцій у технікумі. Він зціпив губи. В його інституті теж, певно, лекції почались. Ну і хай починаються! Він замкнувся враз у собі й похмуро визирав на світ крізь добровільні ґратки. Сміх Надійчин був йому нестерпучий, її веселість ображала його. Раптом відраза зайнялась в ньому до дівчини, і це чуття було йому приємне.
— А що пише Семен? — спитала Надійка, ще не почуваючи його настрою.
— Нічого не пише, — відповів він. Та й справді, він цього не знав, бо листа від сільського приятеля ще не прочитав.
Надійка здивовано на нього глянула.
— Ти чудний сьогодні, Степанку, — несміливо промовила вона.
Він нічого не відповів, і вони мовчки дійшли до підгір'я Царського саду. Ця мовчанка ображала дівчину, і вона спинилась, стримуючи сльози.
— Я піду додому, коли ти мене не любиш... Степан шарпнув її за руку.
— Люблю. Ходімо.
Він почував свою над нею владу і хотів, щоб вона корилась. Вся прикрість його на ній зосереджувалась, і він, може, вдарив би її, коли б вона надумала сперечатись. Але вона покірно пішла.
Коли вони зійшли на пригорок, з долини знялася в небо блакитна ракета й погасла вгорі з тихеньким тріском. Пускали фейєрверк. Рожеві, сині, червоні й жовті вогні, свистячи, гнались угору, креслючн світлючі дуги на темному тлі, вибухали й падали на землю іскристим дощем.
Степан дістав останню з своїх легких цигарок І запалив її.
— Сволочі вони всі, — похмуро промовив він, сплюнувши.
Надійка захоплено споглядала на небачену ще гру кольорів та вогню, забувши на мить про свого невеселого хлопця.
— Хто? — не розуміючи, спитала вона.
— Всі, що отам дивляться.
— Ми теж дивимося, — боязко зауважила вона, налякана його голосом.
— Думаєш, для тебе пускають? — суворо посміхнувся Степан.
Вона зітхнула. Він повернувся спиною до вогнів і пішов. Надійка мовчки наздогнала його й глянула йому в обличчя. Воно було байдуже, холодне в раптових спалахах цигарки.
За кілька хвилин вони опинились у гущавині, де кінчалась алея й починалась стежка край кручі. Темні чагарі тхнули тут вогкістю й похмурим спокоєм льоху. Спинившись край поглибленого мороком рівчака, вони дивились на той бік його, де темними велетнями височились купи дерев, завмерлих у лячному безгомінні. Тиша навкруги таїла чекання й жагу, мов напередодні грози, і шум міста внизу лунав далекими відгомонами грому.
Цигарка хлопцева погасла, і він нетерпляче кинув її в провалля. Потім обернувся до дівчини, що відчула його погляд з радісним трепетом.
— Степанку, — спитала вона, схиляючись до хлопця, — чого ти такий... сердитий?
Він зненацька обійняв її, і притиснув до себе її груди з пристрастю, роз'ятреною злобою та приниженням. І за це міцне сповиття вона ладна була забути йому всю попередню неувагу. Схопивши руками його голову, вона хотіла пригорнути її до себе й поцілувати, але він нерухомо здушував, знесилював її обіймами. Тоді дівчина уперлась йому руками в плечі, силуючись відштовхнути, але мусила їх відкинути, застогнавши з болю й задушення, раптом відчувши, що він бгає і гне її, що коліна їй ламляться і хмарна смуга неба пливе перед очима. І раптом упала навзнаки, холонучи від лоскотних дотиків повітря й трави
