Поза межами болю - збірка - Йосип Васильович Турянський
Не було іншого рятунку.
Всі, за винятком Штранцінгера і Пшилуського, обернулися в сторону трупа.
їх очі виступили майже з лоба і стали неприродно великі, а зі всіх облич пробивалася безмежна жадоба не жити, а втихомирити бездонні голодові муки.
Тільки уста скривилися з відрази, начеб їх судороги вхопили. Зате очі, здавалось, хотіли самі полетіти до трупа й пожерти його.
— Чому ж ви ждете? — питав нетерпеливо Сабо.
— Бійтеся бога, люди, що ви замишляєте? — падькав Ніколич. — Невже у вас немає серця ні якого-небудь людяного почування?
— Он воно як! Дивіться, що за чутливий молодик! — сказав Добровський голосом, у котрому тремтіла життєва правда і якась несамовита іронія і глум над усім буттям:
— Ти, Ніколичу, балакаєш, як жовтодзьоб. З тебе нівроку естет…
Невже ж ти не бачив учора, як наші товариші, прості жовніри, їли тіло свого товариша? Невже ти міркуєш, що твій шлунок сотворений з божеської амброзії, а не з тої самой поганої глини, що мій і кожної другої людини?
— О ти, дітваку!
Подивися на себе й на мене й на всіх товаришів!
Що побачиш?
Правда? Сама шкура й кості!
А хто з'їв наше тіло?
Ну, скажи, небоже! Хто?
— Нужда, — відповів Ніколич.
— Звідкіля нужда?
Чи ж нам тут так дуже зле ведеться?
Хіба ти вже забув наш нинішній обід і папіроски?
А свіжий воздух, яким нам тут вільно дихати?..
Це нічо? Як?
Отже, я тобі скажу:
Наше тіло пожерли найбільші пани світу: царі і грошовладці, а нам оставили тільки шкуряний мішок із душею і кістьми всередині…
Але це наша власна вина.
Навіщо ми, люди, вбивали людей?
Хто смів нас вести на різню брата?
Чому ми слухали волі темних сил?
Ми здерли з себе людське обличчя і стали сліпим, бездушним, жорстоким оруддям убивства.
Де ж була наша душа й наша людська достойність?
Ми самі стоптали її власними ногами.
І це наш злочин.
І за цей злочин мусимо вмерти.
А хто з нас хоче жити, цей мусить їсти тіло з трупа свого товариша.
— Добровський, як ти можеш так говорити? — жалівся Ніколич. — Ти хочеш заговорити своє власне обридження, правда, що так? Чи це дійсно така твоя філософія?
Замість Добровського відповів Сабо:
— Ах, усяка філософія кінчається, скоро тільки шлунок поставить свої домагання. Я не розберу, навіщо тут стільки слів? Не розумію, яка різниця між мертвою людиною й, наприклад, між мертвим конем або ведмедем? Я, правда, волів би їсти мертвого ведмедя, ніж мертву людину, але не з чутливості, тільки із-за ліпшого смаку; мені жаль, що не можу служити вам чимось ліпшим, однак у біді й чорт навіть мухи їсть. Та ба! Тут і мух немає.
Добровський закінчив тут свої думки словами:
— Наше теперішнє страшенне положення — це залізна, невблаганна логіка і плід злочину нашої душі.
І нема в цій логіці ні чутливості, ні краси…
Але коли ти, Ніколичу, хочеш умерти сентиментально-естетичною смертю, то на те нема ради.
— О ні, я не хочу вмирати. Мої родичі, моя…
— А, видиш! Ходи ж і поможи принести трупа до вогню, — закликав його Сабо.
— Боже, цього я ніколи не зроблю.
Тут Сабо глузував:
— Значить, ти хочеш їсти заморожене м'ясо… Це не зле. Це по модерних гігієнічних приписах…
— Ах, ти говориш, як сатана, — затремтів Ніколич.
Добровський відповів:
— Ну не хочете ви йти по трупа, то й я не піду.
Сабо пішов сам.
Стало лячно дивитись на те, що робитиме Сабо.
Відвернули очі від трупа товариша.
Ні одним словом я не брав участі в цій розмові, бо незвичайна, дивовижна жахливість думки Саба розтрощила до дна все моє єство.
Ціле моє тіло починає тремтіти, і здається мені, що мушу в найближчій хвилі впасти й не устану вже більше.
Ще слабша, ще нужденніша моя душа.
Здається, моя свідомість починає хвилями притемнюватися. Якась червоно-темна мряка заступає мені на хвилину очі й думки.
Все моє єство обертається в нічо.
Щось гострим ножем уверчується в мою свідомість.
Я чую, що думаю… чую біль… на щось тривожно чекаю…
Я живу…
Дивлюся через огонь у понуру даль.
На сто кроків від огню видніє увесь білий, снігом покритий корч, якого дивна подоба вражає глибоко мою уяву.
Цей корч із двома круглими вершками, з котрих горішній і більший нахилений над долішнім, нагадує мені жіночу постать, яка пригортає дитину до грудей.
Я не можу відірвати очей від цієї картини й уявляю собі долю матері з дитиною серед ледової пустині.
Як старанно вона оповила свою дитину…
Як ніжно тулить її до своєї теплої матерньої груді!
Як сумно вона похилила голову!
А може… може, це — не корч?..
Може, це, дійсно, мати з дитиною?.. Ні, це корч…
Але ж яким чином може корч бути так похожий на матір із дитиною?
Нараз червона мряка огортає мене і все щезає…
Відчиняю очі й бачу перед собою спокійне, зледеніле чорне
