Твори - Гі де Мопассан

За столом сиділи довго, а як кінчили обід, то за приємною розмовою забули про місячне сяйво. Нікому, до речі, не хотілося виходити і ніхто про це не заговорював. Хай повний місяць посріблює поетичними переливами дрібну хвилю припливу, що вже сунувся пісками, ледь чутно й моторошно шурхочучи, хай він освітлює мури, що зміїлися довкола гори, хай серед неповторної декорації безмежної затоки, блискотливої від одсвітів, що повзли дюнами, кладе романтичні тіні на дзвінички абатства — більше вже не хотілося дивитися ні на що.

Ще не було й десятої години, як пані Вальсасі, яку зламав сон, заговорила про те, щоб іти спати. І цю пропозицію прийняли без найменшої суперечки. Сердечно попро-щавшися, всі пішли до своїх кімнат.

Андре Маріоль знав, що не засне; він засвітив дві свічки на каміні, відчинив вікно і почав милуватися ніччю.

Усе тіло його знемагало від муки марної надії. Він знав, що вона тут, зовсім близько, відділена від нього лише двома дверима, а наблизитися до неї було так само неможливо, як спинити морський приплив, що затоплював усе довкола. Він відчував у грудях потребу кричати, а нерви його були такі напружені від невгамовного й марного бажання, що аж сам себе питав, що він робитиме, не в змозі більше витримувати самотності в цей вечір нездійсненного щастя.

І в готелі, й на єдиній покрученій вулиці містечка помалу все завмерло. Маріоль, спершись на підвіконня, вдивлявся у срібний покров морського припливу, розуміючи лише, що час минає, і все не лягав спати, неначе в передчутті якогось щастя.

Раптом йому здалося, ніби хтось обережно торкає ручку його дверей. Він рвучко повернувся. Двері помалу відчинялися… Увійшла жінка; голова в неї була закрита білим серпанком, а вся постать закутана у широкий халат, зітканий ніби з шовку, пуху й снігу. Вона старанно замкнула за собою двері, потім, ніби не помічаючи його, що стояв у ясному отворі вікна, вражений щастям, пішла просто до каміна й погасила обидві свічки.

II

Вони мали побачитися другого дня вранці перед входом до готелю, щоб попрощатися. Андре Маріоль зійшов перший і чекав її появи з щімким почуттям тривоги й щастя. Що вона скаже? Якою буде? Що станеться з ними обома? В яку смугу життя — щасливу, чи страшну — він ступив? Вона може зробити з нього все, що захоче, — людину, яка живе у світі мрій, подібно до курців опію, або мученика, — то її воля. Він походжав коло двох екіпажів, що мали роз’їхатися в різні боки; йому випадало закінчити свою подорож через Сен-Мало, щоб завершити обман, а решта верталися до Авранша.

Коли він побачить її знову? Скоротить вона своє перебування в родичів, чи затримається там? Він страшенно боявся її першого погляду і перших слів, бо в хвилини коротких нічних обіймів не бачив її, і вони майже нічого не сказали одне одному. Вона віддалася рішуче, але з соромливою стриманістю, не барячись, не тішачись його пестощами, потім пішла своєю легкою ходою, шепнувши: «До завтра, мій друже!»

Від цього швидкого і дивного побачення в Маріоля лишилося ледве вловиме почуття розчарування, як у людини, котра не могла зібрати всього того жнива кохання, здавалося, вже дозрілого; і в той же час залишилося сп’яніння перемогою, а тому й надія, майже певність, що незабаром він доб’ється від неї цілковитого самозабуття.

Він почув її голос і затремтів. Вона говорила голосно, очевидно, сердячись за якусь батькову забаганку, й, коли вона з’явилася на верхніх сходинках, гнівна морщннка на губах свідчила про її роздратування.

Маріоль рушив до неї; вона його побачила ft усміхнулась. Її погляд раптом пом’якшав, у ньому з’явилась якась лагідність і розлилася по всьому обличчі. А взявши її руку, простягнуту рвучко й ніжно, він відчув, що вона підтверджує принесений нею дар і робить це без примусу й каяття.

— То ми розлучаємося? — мовила вона.

— Ох пані! He можу висловити, як мені це важко.

Вона прошепотіла:

— Але ж ненадовго.

Пан Прадон підходив до них, тому вона додала зовсім тихо:

— Скажіть, що збираєтеся днів на десять до Бретані, але не їдьте туди.

Пані Вальсасі, дуже схвильована, підбігла до них.

— Що мені сказав твій батько? Ти збираєшся їхати післязавтра? Почекала б принаймні до наступного понеділка.

Пані де Бюрн, трохи насупившись, відповіла:

— Батько нетактовний і не вміє мовчати. Море викликав в мене, як завжди, дуже прикру невралгію, і я справді сказала, що мені треба поїхати, щоб не довелося лікуватися цілий місяць. Але тепер не час говорити про це.

Маріолів кучер квапив його, щоб не спізнитись на поїзд до Поиторсона.

Пані де Бюрн спитала:

— А коли ви думаєте повернутися до Парижа?

Він нібито вагався:

— Не знаю ще, мені хочеться побачити Сен-Мало, Брест, Дуарненез, Затоку померлих, Трояндовий мис, Одьєрн, Пенмарш, Морбіган, — коротше, об’їхати всю ту славетну бретонську косу. Це в мене забере… — Помовчавши, ніби вираховуючи, він сказав прибільшено:

— Днів п’ятнадцять або двадцять.

— Це довго, — відповіла вона, засміявшись. — А я, якщо почуватимусь так само погано, як цієї ночі, за два дні повернуся додому.

Зворушення стисло йому груди, йому хотілося крикнути: «Дякую!» — але він задовольнився тим, що поцілував, поцілував, як коханець, руку, що вона простягла йому на прощання.

Обмінявшись незчисленними вітаннями, подяками і запевненнями у взаємній прихильності з подружжям Вальсасі і з паном де Прадоном, що трохи заспокоївся, почувши про його подорож, Маріоль сів у карету й поїхав, озираючись на пані де Бюрн.

Він вернувся до Парижа, ніде не спиняючись і нічого не помічаючи в дорозі. Цілу ніч, забившись у куточок вагона, напівзаплющивши очі, схрестивши руких з душею, поглинутою одним-єдиним спогадом, він думав про свою здійсненну мрію. А як тільки опинився вдома, у першу ж хвилину в своїй тихій бібліотеці,— де він звичайно перебував, де працював, де писав, де майже завжди почував себе затишно в товаристві своїх улюблених книжок, фортепіано й скрипки, — в душі його почалася та постійна мука нетерпіння, яка, мов гарячка, хвилює ненаситні серця. Вражений тим, що не може ні за що взятися, нічого робити, ніщо не може не тільки розважити його думки, але навіть заспокоїти його тіло, — ні звичні заняття, що ними він урізноманітнював життя, ні читання, ні музика, — він задумався: що йому робити, щоб заспокоїти цей новий душевний неспокій. Його охопила потреба — незбагненна фізична потреба піти з дому,