Твори - Гі де Мопассан
Оноре бачив здалеку, як вони проходили.
— Куди це йде наш кюре? — спитав він.
Кмітливіший за нього наймит відповів:
— Забожусь, що він несе причастя твоїй матері!
Селянин не здивувався:
— Можливо, що й так.
І знову взявся до роботи.
Тітка Бонтан висповідалась, після відпущення гріхів причастилась, і священик пішов, залишивши обох жінок самих у душній хатинці.
Тоді тітка Pane почала стежити за вмираючою, питаючи себе як довго це протягнеться.
День спадав, крізь вікна різкими подувами вривалося свіжіше повітря, ворушачи на стінці краєвид Єпіналя, приколотий двома шпильками; маленькі занавіски на вікнах, колись білі, а тепер жовті й засиджені мухами, немов хотіли полетіти, вирватись, вийти звідси, як душа старої.
Стара лежала нерухомо, з розплющеними очима, і, здавалося, байдуже дожидала такої близької смерті, що десь забарилась. Її коротке дихання виривалось з легким свистом із здавленого горла. Воно щохвилини могло обірватись, і тоді на землі стане менше на одну жінку, за якою ніхто не пожалкує.
На ніч повернувся Оноре. Підійшовши до ліжка й побачивши, що мати ще жива, він спитав: «Ну, як?» — як це робив він і раніш, коли вона занедужувала.
Потім він відпустив Pane, нагадавши їй:
— Завтра, о п’ятій годині, не запізнюйтесь.
Вона відповіла:
— Завтра, о п’ятій.
І справді, вона прийшла на світанку.
Оноре перед тим, як вийти в поле, сів до юшки, яку сам і зварив.
Сиділка спитала:
— Ну, як ваша мати, не померла ще?
Він відповів з хитрою усмішкою в очах:
— їй навіть стало краще.
І вийшов.
Охоплена тривогою, Pane підійшла до вмираючої, яка все ще лежала в тому самому стані, пригнічена й байдужа, з розплющеними очима, згорнувши на ковдрі скарлючені руки.
І сиділка зрозуміла, що це може протягтися й два дні, і чотири, і цілий тиждень; жах скнари стиснув їй серце, а лютий гнів спалахнув у ній проти цього хитруна, що ошукав її, і проти цієї старої, що не хотіла вмирати.
Проте вона взялася до роботи, уп’явшись поглядом у зморщене обличчя тітки Бонтан.
Оноре вернувся поснідати; він здавався вдоволеним, майже веселим. Потім — знову пішов. Таки справді він збере свій хліб за доброї погоди.
Pane впадала в розпач; кожна зайва хвилина здавалась їй тепер украденим у неї часом, украденими грішми. Її охопило бажання, шалене бажання вчепитись у горлянку цій старій пікапі, цій старій ослиці, упертій тварюці, і, надавивши трохи, зупинити це швидке, коротке дихання, що крало її час, її гроші.
Та вона вирішила, що це небезпечно. На думку їй спав новий план, і вона підійшла до ліжка.
Вона спитала:
— Чи ви бачили вже диявола?
Тітка Бонтан прошепотіла:
— Ні.
Тоді сиділка почала розповідати різні страшні історії, щоб налякати немічну душу вмираючої.
— За кілька хвилин перед смертю, — казала вона, — диявол приходить до всіх, хто вмирає. В руці у нього мітла, на голові казан, він страшенно галасує. І хто бачить його, тому, значить, прийшов уже кінець, лишилось тільки кілька хвилин. — Вона перелічила всіх, до кого при ній приходив диявол цього року: Жозефіна Луазель, Євлалі Ратьє, Софі Паданьо, Серафіна Гроп’є.
Тітка Бонтан нарешті, пожвавішавши, розхвилювалась, заворушила руками, намагаючись повернути голову так, щоб бачити всю кімнату.
Раптом Pane зникла. Вона взяла з шафи простирало й закуталась у нього, на голову наділа казан, короткі й загнуті ніжки якого стирчали, немов роги, в праву руку вона схопила мітлу, а лівою взяла бляшане відро і раптом підкинула його вгору, щоб воно, падаючи, забряжчало.
Відро з гуркотом ударилось об землю. Тоді сиділка вилізла на стілець, підняла завісу, що звисала край ліжка, і стала перед старою вмираючою селянкою, розмахуючи руками, пронизливо зойкаючи з глибини казанка, що ховав їй обличчя, погрожуючи старій мітлою, немов ляльковий чортик.
Злякана, з безумним поглядом, вмираюча зробила надлюдське зусилля, щоб встати і втекти, вона вже підняла плечі й груди, але потім, глибоко зітхнувши, впала назад. То був кінець.
Тоді Paнe спокійно прибрала все: мітлу поставила в куток біля шафи, простирало поклала в шафу, казан — на плиту, відро — на полицю, а стілець — до стінки. Потім звичним жестом вона закрила мертвій широко розплющені очі, поставила на ліжко тарілку, налила туди свяченої води, вмочила гілку буксу, що була прибита над комодом, і, ставши навколішки, заходилась ретельно читати відхідні молитви, що їх, завдяки своєму ремеслу, знала напам’ять.
Прийшовши надвечір, Оноре застав її за молитвою й одразу підрахував, що вона виграла в нього двадцять су, бо провела тут тільки три дні й одну ніч, а це становило п’ять франків, а зовсім не шість, які він мав їй заплатити.
Волоцюга
Уже сорок днів ходив він усюди, шукаючи роботи. Він покинув свою округу Віль-Аваре в департаменті Манш, бо там не було йому де прикласти своїх дужих рук. Теслярський підмайстер двадцяти семи років, добрий чесний хлопець, він, старший син, уже два місяці сидів на шиї своєї родини, бо через загальний застій мусив байдикувати. Хліб останнім часом удома бачили рідко; обвдві його сестри ходили на поденне, але заробляли дуже мало, а він, Жак Рандель, найдужчий в родині, не робив нічого, бо не мав чого робити, й об’їдав інших.
Він пішов довідатись у мерії, і секретар відповів, що роботу можна знайти в центральній Франції.
І ось, узявши папери й свідоцтво, він вирядився в дорогу з сьома франками в кишені, несучи на плечах у синій хустці, прив’язаній до ціпка, пару черевиків на зміну, сорочку й штани.
Він ішов, не відпочиваючи, вдень і вночі, безконечними шляхами, у дощ і в спеку, і все ніяк не міг дістатися того таємничого краю, де робітники мають собі роботу.
Спочатку він стояв на тому, що йому треба тільки теслярувати, оскільки він тесляр. Та по всіх майстернях, куди він заходив, йому відповідали, що довелося звільнити людей через брак замовлень. Бачивши, що запаси його кінчаються, він вирішив узятися за будь-яку роботу, що тільки трапиться.
Отже, він був за копача, конюха, каменяра; він рубав ліс, обрізував дерева, копав криниці, мішав вапно, в’язав хмиз, пас кози в горах — і все це за кілька су, бо лише вряди-годи траплялась йому робота на два-три дні, а він наймався задешево, аби звабити цим скупих господарів та селян.
А тепер уже з
