Сад Ґетсиманський - Іван Павлович Багряний
Черговий оперативник викликає людей:
— Іваненко! (вже не бавиться в піжмурки на «І» чи на «Ч», а просто) — Іваненко! давай без вещей!
Іваненко лишає «вещі», затягається наостанку цигаркою, передає недопалок товаришеві й, нічого не запідозрюючи, йде «без вещей», він іде, може, в якійсь формальній справі. Двері пропускають і зачиняються за ним. Він підходить до столу.
— Прізвище? — запитує прокурор не глядячи, байдуже.
— Іваненко.
Прокурор махає рукою в напрямку других дверей. Він не перепитує навіть ім’я й по батькові або питає ім’я, але не питає по батькові. Тому часто замість Іваненко Івана Івановича розстрілюють Іваненка Івана Трохимовича. Але яка різниця! Другим разом розстріляють і Івана Івановича, де він дінеться?
Людина — Іваненко, Петренко чи Гриценко —- відчиняє двері й вступає в вузенький темний коридорчик… Де речі, в тім коридорчику стоїть столик, а в нім в часи «відпочинку» завжди лежить наган, яким розстрілюють — орденоносний наган, бо нагороджений орденом за постійну вірну службу в «боротьбі з ворогами народу»… Голос говорить людині «Прямо!» Людина йде, і перед нею відчиняються другі двері. Сліпуче сяйво б’є в очі — за тими дверима яскраво освітлений льох… Хтось невидимий бере людину ззаду за ковнір і стріляє їй в потилицю… Й штовхає в льох… В льоху кипить робота…
А тепер — хто ж розстрілює?
Ви звернули увагу, як зі мною зустрівся вчора Мельник?.. Так ось цей Мельник і розстрілює!..
Андрій був безмежно вражений. Не повірив. Дуже вже то дико. Але Копаєв повторив тихо й твердо:
— Так. Оцей Мельник і розстрілює.
«Боже мій!.. Значить… Так от чому Мельник має право безкарно роздавати махорку! От чому він поводиться так вільно в цім пеклі !..»
А Копаєв вів тремтливим шепотом:
— Так… Розстрілює Мельник. І ще один. Тут є такий червоновидий, веселий, чорнявий хлопець, що завжди вдень розносить передачі, коли хтось має. Так от він є тим другим. Вони завжди — кожної ночі! — працюють на пару. Один стріляє, другий добиває вже лежачих, тих, кого не взяла зразу куля… Тієї ночі, коли я був присутній, розстріляно 296 (двісті дев’яносто шість!) чоловік… Стріляв чорнявий, а Мельник добивав. Він орудував коротеньким ломиком, яким ударяв недострелену жертву по голові… І він це робив так само спокійно й діловито, як він робить під час свого дижуру перевірку камер… Пам’ятаю й ніколи не забуду: тієї ночі стрелили одного молодого інженера. Стрелив той чорнявий і штовхнув. Інженер упав у льох, але був живий. Очунявши, він відповз на руках до стіни, сперся на неї спиною й безтямними очима дивився на все, що відбувалося… Мельник підійшов до нього з ломиком і зазирнув у очі.
— Що, надивляєшся? — спитав він лагідно. — Ну, надивляйся, надивляйся.. — і продовжував далі свою працю.
Цементова підлога льоху зроблена так, як на бойні, похило, з канавкою для стоку крові й води… Люди падали й падали, їх тут же роздягали догола помічники… їх працювала бригада — всі оті наглядачі й чергові виконують цю функцію в ті дні, коли вони не чергують в коридорах: якщо ви спостережливий, ви мусили помітити, що в кожного з них часто бувають червоні, невиспані й дивні очі вранці, — це буває після таких от ночей… Отже, людей роздягали й складали в штабелі… Тієї ночі були накладені штабелі по обидва боки попід стінами. А посередині була гора одежі…
Як уже все було закінчено, як уже була покладена в штабель остання жертва, Мельник, витираючи спітніле чоло, підійшов зі своїм ломиком до нещасного інженера, що все сидів і безтямно випинав очі:
— Ну що, надивився? — запитав Мельник ласкавим, стомленим голосом. — Ну, а тепер —відправляйся! — і цюкнув ломиком по голові.
Потім захололі трупи бригада вантажила, як дрова, на машини, й ті машини геть десь їхали. Потім вантажили одежу… Замивали підлогу з шланга… їли при тому бутерброди й скалозубили з «товаришкою Клавою», що забігала до них, до «веселих хлопців… Уранці Мельник пішов на дижур в корпусі…
Копаєв зітхнув і заплющив очі:
— Ось так тут розстрілюють людей… Тієї ночі їх розстріляли 296. Часом буває й більше… — і зашепотів, обхопивши голову: — я був там, як свідок, «загартовувався»… І я це буду пам’ятати, доки й живий, до самої могили.
Вражений Андрій ніяк не міг зв‘язати до купи дві речі — ломик в руках Мельника й пачку махорки в тих же руках, за яку Мельника любила вся тюрма й творила про нього чудесну легенду. Це не вкладалося в голові… Але саме та пачка махорки, мабуть, і стверджувала страшну правду Копаєва.
Одначе душа не хотіла в усе чуте вірити. Дуже вже це моторошно і в той же час дуже вже це просто, занадто просто. Так, як б’ють телят на конвейєрі… Кадри колись баченого на полтавській модерній «Укрім’ясохладобойні», як там б’ють бичків і корів, находили на цю канву точно… Ах, занадто вже це просто, образливо просто, до цинізму автоматизовано!
Ще Андрій взнав від Копаєва, що знаменитий Курпас, садист і деспот, зовсім не застрелився, лише знятий з посади, але… після невеликої комедії в «покарання» дістав підвищення — його призначено начальником групи концтаборів у системі Дальлагу, куди він і виїхав. Слідчі всі пішли вгору — сержанти поробилися майорами, майори дістали ромби і т. д. Одного тільки його — Копаєва — принесено в жертву. Олексій Копаєв опинився в ролі Олексія Поповича, вкиненого в море, щоб заспокоїти безодню народного понурого гніву. «Пролетарське правосуддя» знає, що робить. Корабель плив собі далі — корабель свавілля й опричнини, отака от «соціалістична галера» — «московська каторга».
А Курпас, бач, зовсім не застрелився. Значить… Значить, всю групу залізничників, т. зв. «групу Малія», спіткала трагічна доля.
Скоро Копаєва забрали, і Андрій лишився сам. На розставанні Копаєв був такий розгублений, що не міг нічого до пуття сказати, лише просив Андрія, заклинаючи пам’яттю його матері, зробити для нього одну послугу… Він просив передати привіт дружині й
