Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

— Ма’, не «що воно», а «як воно»! От же ж!..

— Мої muchachos вважають, що англійська в мене не досить хороша. Я їм кажу, що я американська бізнесвумен, а значить, мені й говорити треба по-американськи, правильно? Іти своїм шляхом.

— А то, ма’.

— Тож ти... ага, я з тобою розмовляю. Ти той вилупок, що мені все пересрав.

— Я не хотів. Твій хлопець...

— Той хлопець уже історичний.

— Не історичний, а історія, ма’!

— Історія. Той хлопець уже історія. Не повернеться. Так завжди буває, коли даєш роботу отій чорній чорноті. Ні дисципліни тобі, нічого; тільки те й роблять, що зливають мій бізнес. Що він тобі розказав?

— Та нічого, в натурі. Сказав, що збирається замочити столик із залітними козлами...

— Вибирай слова, putito.

— Вибач. Сказав, що вони з хлопцями хочуть прибрати якихось кубинців у клубі. Натякнув, щоб я звідти забирався. А я сказав про це своєму друзяці Пако. А той сказав, що хоче попередити свого друга. Я думав, що він там викидайло якесь, а не...

— Досить триндіти. Твій варіант історії... нецікавий. А знаєш, що цікаво? Тих maricones не вдавалося зібрати разом півроку. Півроку, гонко.

— Гонкі[447], ма’, заради Ісуса...

— Поводься за столом як слід! — вона вдарила долонею по стільниці і хлоп відразу ж змовк.

— Тепер — до тебе. Знаєш, хто я? Я американська бізнес-вумен. А через тебе я втратила багато грошей. Купу бабосиків. І тепер я хочу знати, як ти плануєш розраховуватися.

— Я?

Я надкушую юку. Якщо це моя остання трапеза на цьому світі, то логічніше, щоб це був сніданок. У цю хвилину до кухні долинає гомін з телевізора, щось про «сорокафутову горииииллллуууу!». Чоловік усе ще сидить, занурившись у газету. Ніколи не думав, що в Маямі може статися щось настільки цікаве, щоб про це читати аж із таким захватом. А от юка, до речі, була смачна. Взагалі-то я її раніше не куштував, але переді мною була домашня їжа, а отже, вона має бути смачною (хоча та, яку готувала моя мама, була жахливою).

Раптом я отримую сильний ляпас. Вона щось каже, здається, що я відволікаюся, але той мордас мене ошелешує. Рука так швидко потяглася в піджак, що я навіть не згадав: пістолет уже не при мені. Ще до того як загорілось моє лице, а Ґризельда відвела для удару руку зі сковорідкою, ще до того як я підскочив і мій стілець упав, до того як я назвав її довбаною мандою і паршивою гастарбайтеркою, — я почув клацання. П’ять, десять, усі п’ятнадцять. Не пам’ятаю, коли в кухню зайшли Гавайські Сорочки, але ось вони тут. І чоловік у коричневому костюмі, і чоловік, що був за столом, і її старшенький, — усі похмуро ціляться в мене: пістолетами, дев’ятиміліметровими та «ґлоками» і навіть револьвером з ручкою зі слонової кістки. Я підняв руки.

— Сядь, — сказав чоловік за столом.

— Вам усім треба навчитися поважати маму-джаму, — додала вона.

Рожевий Гавайський Сорочечник подав їй жовтий конверт. Ґризельда його розірвала, вийняла фото і, глянувши на нього, почала гиготіти, хрипіти й трястися. Та довбана фотка її дуже розвеселила. Вона показала її чоловікові за столом, який зиркнув на знімок з таким же кам’яним лицем, з яким читав газету. Потім він кинув фото мені. Воно крутнулося в повітрі, але приземлилося майже ідеально переді мною.

— Схоже, алігатори воліють самотужки ловити здобич? Наступного разу згодую їм живого вилупка, а не мертвого.

На фото був Бакстер. Алігатори не могли визначитися, що робити з його головою. «Я не заблюю», — якщо повторити це кілька разів, то вдасться.

— Навіщо треба було прибирати Бакстера?

— Це послання, для науки. «Хто має вуха слухати, хай слухає»[448], — так говорила сестра з... Як це тут називається? Монастиря? Ага. Бакстер обісрався, і ти теж. Але мої хлопці тут порозпитували. Ходить чутка, що ти провернув у Нью-Йорку одну справу, яку навіть поліція вважає чистою.

Я ледь не розсміявся. Багато хто вважав мене не досить акуратним. Але як же мають лажатися хлопці з Маямі, щоб на їхньому тлі навіть я здавався професіоналом?

— Ось що ти повинен зробити для мене...

Мабуть, коли я заснув, мене вирубило конкретно, на кілька годин. І я навіть гадки не мав, що в ліжку є ще хтось, поки не почув:

— Ні, я не знаю, що повинен для тебе зробити.

Гомик із жирним волоссям, з минулого вечора. Сподіваюсь, я притяг цього підараса до себе не лише задля того, щоб під ним вирубитися. Та оскільки він усе ще тут, йому або сподобалося, або ж він не зміг знайти мій гаманець і чекає оплати. А може, йому просто нема куди податися. Якесь божевілля: я на підлозі, в самій футболці, та колумбійська сука влазить у мої сни зі своїми довбаними вказівками, а я навіть не пам’ятаю свого перельоту з Маямі до Нью-Йорка... Отже, приземлився десь о сьомій вечора. Зареєструвався в готелі «Челсі» о дев’ятій («Нащо тобі туди?» — запитав мене Рожевий Сорочечник. Я не поцікавився, чому при згадці про цей готель він так вирячився на мене). Потім, об одинадцятій дванадцять, у районі Мітпекінг[449] я зняв цього гомика в тісних спортивних шортах і футболці «Рамоунз».

— І? Що тепер?

— Ти сказав, що хочеш, щоб я для тебе ще дещо зробив. Та якщо не доплатиш, то я вже йду.

— Ідеш? І куди ж? Не хочеш пропустити клієнта на пірсі?

— Пірс? Чуваче, ти не в темі. Там можна запросто провалитися крізь настил, підхопити правець або ще якусь болячку. До твого відома, туди ніхто особливо й не ходить відтоді, як гейський рак стали називати СНІДом. Та й кабінки там частково позакривали.

— Та невже? Тоді давай зробимо ось що. Для початку ти знімеш штани... та зажди ти, притримай коней. Спершу витягни із задньої кишені своїх довбаних штанів мій довбаний гаман. Бо оця штука в мене в руці, яку я щойно витягнув з-під ліжка, вона стріляє не водою, як дитяча пукавка.

— О Боже, татку...

— Давай без цих дурниць... Так, слухняний хлопчик. Наступного разу, придурку, як крастимеш гаман, не чекай сніданку. А тепер про те, що ти маєш зробити.

Я перевернувся на спину і задрав ноги. Тоді обхопив коліна