Жінка в пісках - Кобо Абе
— І про мою вагітність брат, звичайно, теж знав...
— Якби я був агентом поліції, я і до вашого викидня поставився б з підозрою.
Жінка відриває очі від піни у склянці. На мить у щілинках повік синьо зблискує тоненька плівка льоду, але відразу тане. Треба мати досить відваги, щоб покинути цю жінку напризволяще. І якщо я збагнув що-небудь у натурі зниклого чоловіка, то, напевне, те, що тієї відваги йому вистачило. Незалежно від того, що вона йому віщувала — життя чи смерть... Жінка ні на мить не спускає з мене погляду... В рисах жінчиного обличчя на тлі жовтої штори, що поступово блякне, поєдналися м’якість і непіддатливість, як у мокрого піску на морському узбережжі... Шкіра набрала кольору ледь-ледь пожовтілого нефарбованого дерева, в якому природно сплавились зрілість і невинність... Швидко сутеніло, і уже веснянки на її обличчі розтають... Жінка мовчить... Поділ траурного одягу з’єднався з темною підлогою, і жінка ніби перетворилася в рослину... Під вікнами пролунав з портативного мегафона голос мандрівного торговця тофу[28]...
— Удруге я зустрів вашого брата...— мимоволі стишивши голос, я стежу за вісьмома пальцями (інших двох мені не видно), що повзають наосліп краєм стола,— не там, де сталося нещастя, а на відстані кілометрів трьох звідти, на паливній базі пана М. і трохи раніше... Тієї самої, про яку я згадував в останній частині вчорашнього повідомлення... І цього разу все відбулося начебто випадково... Я навідався туди тому, що дізнався, ніби того дня, коли зник ваш чоловік, Тасіро-кун мав передати документи панові М., власникові тієї бази... І от маєш: я знову наткнувся на вашого брата... Уявляєте, як я себе почував?.. Тоді я подумав, що справа піде швидше, якщо я перестану ганятися за вашим чоловіком, а зверну увагу на брата... Ви не здогадуєтесь, що привело його туди?
— Ну, якщо йдеться про М.-сана...
— Щось знаєте?
— Я ж вам не раз казала.— Чи то стримуючи почуття, чи то від байдужості вона говорить монотонним голосом.— Брат дуже багато допомагав чоловікові в роботі...
— Виходить, саме брат підготував грунт для торгової угоди між паливною базою і фірмою «Дайнен»?
— Це була дуже важлива справа.
— Авжеж... Однак учорашні братові відвідини, здається, не були такими вже невинними... Зрештою, хіба вам не однаково?.. Він же для вас обох старався... Можливо... Не має значення, що ви не знали, до яких засобів він удавався...
— До яких?
— Шантаж!
— Шантаж?
Жінка перепитала тихо й стиснула губи, ніби насолоджуючись стиглим плодом. Коли справа стосується її, то навіть шантаж перетворюється у сироп із фруктових консервів. Саме слово «шантаж» викликає в уяві якісь соковиті плоди.
— Ви хочете, щоб я не обмежився тільки цим тижнем, а провадив розшуки далі?..
— Ага, якщо можна...
— Про видатки, звичайно, домовилися з братом?
— Ага...— Раптом жінка важко задихала, ніби захлинулася пивом. Але склянка стоїть на столі, відсвічуючи в останніх променях надвечір’я. Жінка захлинулася реальністю. Хоч би як вона прагла й далі витати в тій жовтій атмосфері, наче заспиртований ембріон, смерть охоронця, що оберігав її від вторгнення реальності,— реальність. Вона ковтає повітря, наче риба у висохлому ставку.— Ще лишилися деякі заощадження і чоловікова вихідна допомога... Крім того, ми разом із братом застрахували життя, хоч і не на велику суму...
— Ви знову за своє! — Несподівано для себе я стаю грубим і нападаю на клієнтку.— Я без кінця повторюю те ж саме, аж оскому набив: відомості, відомості... Якби про це страхування я почув не від вас, а від когось іншого, то напевне запідозрив би, що цей фарс із чоловіковою втечею придумано вами із злочинним наміром убити брата.
У густих сутінках не можна розгледіти нічого на жінчиному обличчі. Про її душевний стан свідчить хіба що напружена мовчанка. Збігає секунда, дві, три, чотири... Мовчання набирає щораз глибшого змісту... Та зненацька сповнений веселого подиву голос відвертає мене від важких думок:
— Ой, та вже смеркло!
Спалахнуло світло, і я побачив жінку коло портьєри, що відділяє кімнату від кухні. Книжкові полиці, жовта штора, телефонний апарат, креслення мотора, репродукція Пікассо, стереопрогравач, на столі скатертина з імітацією під мереживо... Жінка злегка піднімає руку й зникає за портьєрою. Вона таким чином просила вибачення чи, може, оглядала рукав траурного одягу? Я одним духом випиваю склянку пива й почуваю, як застояний на дні серця сором поволі спливає наверх. Непомітно спорожніли три пляшки... Напевне, я сам вихилив дві... Матиму чудовий привід залишити тут машину... Чудовий привід, щоб у будь-який час ще раз завітати сюди... Я мимоволі всміхаюсь... Невже тому, що жінка вийшла?.. А може, на мене подіяло пиво?.. Можливо, що мене заспокоїло електричне світло, наче символ безпеки?.. Ні, мабуть, причина в тому, що той позичений траурний одяг, просякнутий до останньої волокнини трупним запахом, зник з-перед очей... Коли так, то відчуття полегшення триватиме недовго... Як тільки вона повернеться в тому смертному одягу, ця кімната знову наповниться давучою, схожою на желатин, рідиною...
Задзвонив телефон. Зовнішній світ увірвався крізь чорну діру в цю жовту кімнату, руйнуючи ілюзію, ніби вона — безлюдний острів. На серці неспокій, ніби мене обдурено... Холодна незатишність, наче з тієї діри витикається дуло пістолета...
Телефон задзвонив
