Дотик - Колін Маккалоу

— А можна мені прийти подивитися, як пані лікарка отримуватиме диплом? — гукнув він навздогін.

— Аякже, провалитися мені на місці! — крикнула Нелл у відповідь.

Він стояв, дивлячись, як зменшується її легка летюча постать, на якій тріпотіло чорне студентське плаття. Нелл Кінрос! Та сама Нелл Кінрос — а скільки ж років спливло! Він і гадки не мав, яку спадщину отримала вона після смерті свого батька, але зовні вона була дівчиною дуже простою. Коротке мішкувате плаття, чорні, наче шахтарські, черевики, волосся, зав’язане в тугий вузол, ані риски помади чи пудри на матовій шкірі. Його брови злетіли вгору, на обличчі з’явилася сумна міна, а рука піднялася і пригладила густу каштанову шевелюру. Колеги-депутати знали, що означав цей жест: Бід Тальгарт прийняв важливе рішення.

«Деяких людей абсолютно неможливо забути, — думав він, вирушаючи до трамвая. — Треба знову з нею побачитися. І розпитати, як склалося її життя. Якщо вона зараз закінчує медичний, то мусила закінчити й інженерний — за умови, звісно, що її не зарубали на інженерному, а на медичному не залишали кілька разів на другий рік; про таке поводження зі студентами жіночої статі часто пишуть у прогресивних газетах».

Не встигла Нелл відбігти і сто ярдів від лавки, як уже встигла про нього забути, але однаково він зберігався у віддаленому закуточку її пам’яті приємним спогадом. «Бід Тальгарт! Як то добре — відновити дружбу», — котра значила для неї, як зізналася вона самій собі, дуже багато.

Здавалося, операція тягнулася нескінченно довго, але нарешті о шостій з гаком Нелл звільнилася і подалася до готелю на Джордж-стрит, де зупинилися її матір та Лі. З такої нагоди вона спіймала екіпаж і увесь час покрикувала на візницю, щоб той не барився. Цікаво, а чи сувора мама зі своїми малюками? Вони вже сплять чи ще не сплять і зможуть зустрітися зі своєю сестрою?

Елізабет і Лі знаходилися у шикарній вітальні свого номера люкс; Нелл прожогом влетіла в кімнату — і заклякла як укопана. «Невже ця жінка — моя мати? О, вона завжди була красива, але ж не настільки, як зараз! Як богиня кохання, сяюча і царствено-спокійна, вона випромінює підсвідому сексуальність, яка є майже непристойною. Вона на вигляд молодша за мене, — подумала Нелл, і до її горла підкотився клубок. — Оце і є шлюб її серця, і вона розквітла, як колись непримітна троянда. А дивовижна вродливість Лі проявилася іще помітніше, хоча й стала м’якшою, якоюсь навіть жіночною».

Нелл помітила, що його очі увесь час супроводжували Елізабет і вдоволено заспокоювалися лише тоді, коли на ній зупинялися. Вони були як одне ціле.

Елізабет підійшла і поцілувала її, Лі — обійняв. А потім Нелл посадили у крісло і дали келих із хересом.

— Я така рада, що ти повернулася, — мовила Нелл. — Якби ти не приїхала, мій випускний день сприймався б зовсім по-іншому. — Вона озирнулася довкола широко розкритими очима. — А двійнята сплять?

— Ні, ми їх навмисне не вкладали, щоб вони з тобою привіталися, — відповіла Елізабет і взяла її за руку. — Вони в сусідній кімнаті, а з ними — Перлина та Шовкова Квітка.

Дитинчата народилися через одинадцять місяців після того, як Елізабет і Лі побралися, і зараз їм було вже вісім місяців. Коли Нелл уставилася на них, то відчула такий приплив любові, що на її очах заблищали сльози. Які ж вони гарненькі! Маленький Александр був схожий на обох своїх батьків: темне й густе волосся, як у Лі, але трохи звивисте, як у Елізабет, овальне матове личко, як у Лі, але з сіро-блакитними очами, як у Елізабет, щоки й вилиці, як у Елізабет, а красивий повний рот, як у Лі. А Марі-Ізабель була викапана Рубі — від рудувато-золотистого волосся до ямочок на пухкеньких щічках.

— Привіт, дітвора, — сказала Нелл і нахилилася. — Я Нелл — ваша старша сестра.

Діти були надто маленькими і ще не говорили, але дві пари оченят поглянули на неї з розумом та цікавістю, обидва ротики розкрилися і засміялися, пухкенькі рученята заляскали по її простягнутій руці.

— О мамо, які ж вони прекрасні!

— І ми так гадаємо! — сказала Елізабет, беручи на руки малого Александра.

Лі підійшов до Марі-Ізабель.

— А оце — татова доця, — сказав він, цілуючи малу в щічку.

— Ти нічого не приховала від мене, коли писала мені? Ти легко народила? — стурбовано спитала Нелл — то в ній заговорив лікар.

— Ходити з ними було під кінець важко — я була такою великою та важкою! — відповіла Елізабет, погладжуючи неслухняне волосся Александра. — Звісно, я й гадки не мала, що їх там двоє. Італійські акушерки дуже досвідчені, а у нас узагалі була найкраща. Розривів не було — тільки звичайні пологові клопоти. Мені це здалося дуже дивним: коли народжувалися ви з Анною, я була непритомна, от і довелося мені вперше відчути, що таке перейми. Я так здивувалася, коли після появи Марі-Ізабель мені сказали, що буде іще одна дитина! — Елізабет розсміялася і легенько стиснула Александра. — Я знала, що в мене буде Александр, ось він і народився.

— А я, як водиться, знервовано походжав туди-сюди за дверима, — сказав Лі. — Почув, як закричала Марі-Ізабель, і в голові у мене промайнуло: я — батько! Та коли мені сказали про Александра, я був сам не свій від щастя.

— А хто начальник? — спитала Нелл.

— Марі-Ізабель, — хором відповіло подружжя.

— У них дуже різні вдачі, але вони подобаються одне одному, — пояснила Елізабет, передаючи Александра Перлині. — Час спати.

Рубі, Софія та Доллі прибули наступного дня; Констанція Дьюї почувалася надто зле, щоб вирушати в таку дальню дорогу. У свої дев’ять років Доллі перебувала у тій стадії, коли дівчата бувають кутасті та непоказні. «Це ненадовго, — подумала Нелл. — До того часу, коли їй виповниться п’ятнадцять, вона встигне стати квітучою красунею. Два з половиною роки, проведені в Данлі, пішли Доллі на користь. Тепер вона — жвавіша, відвертіша, впевненіша в собі, але однаково не втратила доброзичливість вдачі».

Хоча їй сподобалася і Марі-Ізабель, при тій першій зустрічі Доллі віддала своє серце Александру. «Тому, — як з ниючим серцем здогадалася Нелл, — що малий має очі своєї справжньої матері, а Доллі, мабуть, невиразно пам’ятає очі Анни. — Обмінявшись поглядом з Елізабет, Нелл помітила, що її мати теж звернула на це увагу. — Це у нас в крові — впізнавати свою матір, хоч як би