Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
— О, то з нього хлопець, хоч куди, козак! — посміхнувся своєю доброю усмішкою Лебідь. — Має, кривопле-чий, гарну жінку, а коректорського заробітку не вистанає возити її в Крим та на Кавказ, - от він і позичає... на безрік.
Відповідальний редактор нагадав, що вони зібралися не для того, щоб обмірковувати Орлові позичкові здібності, д позаяк - він поглянув на ручний годинник - йому тре-ба ще й до "міськпарткому" піти, то...
- Рація! - згодився Чапля. - Сонети Зерова й Драйхмари, інші поезії, либонь, таки цікавіші. Цікаво тільки, чому це вони стали з Києва до провінційної "Зорі" їх присилати?
- Мабуть, їм непереливки там:, - зробив приємну усмішку в своїх очах Лебідь. - Хвильовий утяг їх у літературну дискусію й тим посварив з київськими редакторами, з Самійлом Щупаком... Так я читатиму. Слухайте! Сонет Миколи
Зерова "Лестригони"...
Але почати читання йому не довелося. Двері швидко відчинились, і до редакції зайшов співпрацівник видавшій-тва, місцевий російський поет, але не по-російському чорняво-кучерявий Сосновій. Спинився посеред кімнати, повів засліпленими від вікна окулярами по всіх присутніх і кинув їм на голови... бомбу:
- Чули? Петлюру вбито...
Ніхто в першу мить ані найменшим звуком на це не в:дгукнувся. На тлі буденної "непівської" сцени з перекупкою, на тлі ділової редакційної розмови про сонети неокля-сиків отакий вибух! Отака подія! З позиції тієї партійности, що з неї складалася половина ,,атмосфери"' в редакції, це була радісна звістка. Ба більше: це був, напевно, і вчинок тієї ж таки партійности. Формально до цього були причетні відповідальний редактор і інженер заводу ім. Петровського Перемітько... Але... але вони чомусь не зраділи! Не зраділи - й мовчали... А Перемітько навіть почервонів. А з позиції всіх інших, безпартійних "радянських" українських письменників, з позиції українства, що творило другу половину "атмосфери", це була безмірно-болюча втрата, загибіль символу тієї сили, далекої, закордонної сили, що змушувала тутешню владу "українізувати", визнавати український народ. Українські "радянські" письменники теж мовчали... Та й як виявляти такі чи такі почуття в присутності Сосновіна, що був, либонь, не тільки місцевим російським поетом! Дехто подейкував, що з нього був ще й секретний співробітник oстріашної установи... І чи не з якоюсь своєю потайною метою він і кинув оту бомбу в гурт оцих людей? Крім того, всім стало ясно, як при світлі блискавки, що навіть за НЕП-и, зовсім мирного часу, хтось із кимсь на Україні воює...
- Де вбито? - спитав нарешті редактор.
- У Парижі... Шварцбарт на вулиці застрелив.
Сказавши останнє, Сосновій і собі несподівано почервонів. Чи не відчув і він якоїсь своєї до того вбивства причетности? Може, через племінне споріднення з Шварцбартом?..
- Кгм, - кашлянув Лебідь. - Так от слухайте сонет Зерова "Лестригони'...
І почав читати:
Тут, царю, дикий край неситих лестригонів Та струджених рабів., що вівці стережуть...
Сосновій послухав трохи, стоячи серед кімнати, а потім повернувся й мовчки вийшов.
З Раїси - як виявилось - була не абияка хатнючка. Усе б, здавалося, сиділа та й сиділа вдома. Навіть до кіна чи до театру - парадоксальне серед жінок явище! - не дуже то квапилась ходити. У цьому було щось, либонь, від млявої вдачі її брата Сисоя (мати ж її, навпаки, була, на жаль, не така!).
Але хибно було б думати, що Павлові були неприємні її мотиви щодо цього. Вона ж казала:
- Мені нікуди не хочеться, як ти біля мене...
Гм... Це так, це лестило його самолюбство - що молода жінка так йому віддана, так його любить, але... через неї й він мусить сидіти вдом'а. Не годилось бо йому, мавши подружжя, іти самому хоч би й до того ж таки кіна чи театру. Отож він і намагався її "розворушити" при всякій нагоді. Однією з таких нагод була екскурсія на Дніпрові пороги, що її організував ,,фабзавком" заводу ім. Петровського. Перемітько переконав свою жінку, що їм обом - і їй і йому корисно проїхатись, "провітритись", освіжитись, набратися гострих вражень, нових переживань. А ті ж переживання мали бути не абиякі! Тільки уявити собі хоч би спуск дубом на Кодацькому порозі! Коли дуб майже сторч падає... Або Ненаситець - на нього варто подивитись, на той широченний, споховисто-білогривий кип'яч... Варто взагалі поглянути на ці залишки дикої стихії, бож в урядових колах уже йде мова про те, щоб цю стихію загнуздати, перегородивши Дніпро греблею біля Кічкасу...
Дубами мали керувати досвідчені кам'янські лоцмани - боятись нічого.
Мати цим разом (не так, як здебільшого)) підтримала зятя.
- Та й поїдь, - мовила до дочки. - Поки ще можна... А пізніше насидишся в хаті, - що й не рада будеш.
Останніми словами стара Мітяїха натякнула ца те, що про нього в хаті ще тільки манівцем говорили: Рая зайшла на дитину.
Злякавшись цієї незвичної теми, Рая похопилася дати згоду.
У день екскурсії вона одяглася в коротеньку (така була мода) сіреньку спідничку й легенький жакетик, на голову на-діла білий брилик. Струнко-тендітна, як біла ромашка ¦-o в тім брилику, - вона стала така, як була перших днів її з Пав' лом знайомства. А в сріблястих її оченятах, що над ними так мило спурхнули пір'їнки-брови, заграла майже дитяча весе-лість, а на всьому личку - свіжість.
Побачивши свою жшочку в такому вигляді, чоловік не міг утерпіти, щоб не поцілувати при виході з хати. Сам Павло теж був одягнений у легкі, ясного кольору штани й таку ж куртку. Але, крім того, він навантажив себе ще й дощовиками - для себе й для жінки, на випадок дощу (хоч ранкове небо було чисте й ясне, як середина морської скойки). Підхопив також у руку невеличку валізку з харчами.
Теща перехристила їх у дорогу, бо вперто пильнувала старої віри в Бога, дарма що сини і зять були
