Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Фальшивомонетники - Андре Жід

Фальшивомонетники - Андре Жід

Читаємо онлайн Фальшивомонетники - Андре Жід
сумно. Я тоді думала, що в мене велике горе, що мені дуже жаль тітки, а насправді вся причина була в чорному одязі. Якщо чоловіки, поважніші сьогодні, ніж жінки, то лиш тому, що їхній одяг темніший. Я ладна побитися об заклад, що в тебе зараз зовсім інший настрій, аніж той, який ти щойно мав. Сідай ось тут, на краєчок ліжка і коли ти вип’єш чарку горілки, філіжанку кави та з’їси два або три сандвічі, я розповім тобі одну історію. Скажеш мені, коли починати...

Вона сіла на килимок біля ліжка, між ногами Венсана, згорнувшись у клубочок, як фігура на єгипетській стелі, й поклавши підборіддя собі на коліна. Після того як сама поїла й випила, вона стала розповідати:

— Я була на «Бургундії», ти ж знаєш про цю подію, у той день, коли вона зазнала аварії. Мені було сімнадцять років. Тепер ти знатимеш, скільки мені сьогодні. Я вміла чудово плавати. І щоб ти знав, що не така я вже й безсердечна, скажу, що моєю першою думкою було врятуватися самій, а другою — врятувати когось іще. Я навіть не певна, чи не був цей намір моєю першою думкою. А найімовірніше, що в мене взагалі не було ніяких думок. Але люди, що в такі хвилини думають лише про себе, вселяють мені глибоку відразу. Наприклад, ті жінки, що кричать мов несамовиті. Коли спустили на воду першу рятувальну шлюпку, куди взяли переважно жінок та дітей, то деякі жінки так репетували, що в мене голова від цього крику йшла обертом. Цей маневр було здійснено так погано, що шлюпка, замість лягти на воду дном, устромилася туди носом і витрусила в море всіх своїх пасажирів, ще до того як наповнилася водою. Усе це відбувалося при світлі смолоскипів, ліхтарів та прожекторів. Ти собі не уявляєш, який то був жах. Хвилі були досить високі, й усе те, що не потрапляло в освітлене коло, зникало по той бік водяного пагорба, в темряві ночі. Я ще ніколи не жила таким напруженим життям, але була так само неспроможна мислити, як ньюфаундленд, що стрибає у воду. Я навіть до пуття не пам’ятаю, що саме сталося, знаю тільки, що помітила в тій першій шлюпці дівчинку років п’яти або шести, дуже гарненьку дитину. І коли я побачила, що шлюпка перекинулась, саме її я вирішила врятувати. Спочатку вона була зі своєю матір’ю; але та не вміла добре плавати й до того ж, як завжди буває в таких випадках, її рухи сковувала спідниця. Щодо мене, то, мабуть, я роздяглася цілком машинально. Мене покликали зайняти місце в наступній шлюпці. Мабуть, я туди сіла, а потім стрибнула у воду вже з тієї шлюпки. Я лише пам’ятаю, що досить довго пливла з дитиною, яка вчепилася мені в шию. Вона була нажахана і так здавила мені горло, що я почала задихатися. На щастя, нас побачили зі шлюпки й зачекали чи підвеслували ближче. Але я тобі розповідаю цю історію не через той випадок. Інший яскравий спогад міцно закарбувався в моєму мозкові та в моєму серці: у ту шлюпку нас напхалося людей сорок, після того як ми підібрали з води кілька нещасних, як підібрали й мене. Вода була майже врівень із облавками шлюпки. Я була на кормі й пригортала до себе дівчинку, яку врятувала, щоб обігріти її й не дати їй побачити те, чого сама не могла не бачити: двох матросів, один з яких був озброєний сокирою, а другий — кухонним ножем. І знаєш, що вони робили? Вони обрубували пальці та руки тим плавцям, які, хапаючись за такелаж, намагалися залізти в нашу шлюпку. Один із тих двох матросів (другий був негр) обернувся до мене й побачив, що я клацаю зубами від холоду, переляку й жаху. «Якщо в шлюпку залізе іще бодай один, нам усім каюк. Шлюпка переповнена». Він пояснив, що під час корабельних аварій завжди доводиться так робити. Але про це, звичайно, не говорять.

Потім я, мабуть, знепритомніла. У всякому разі, я більше не пам’ятаю нічого — так ото людина довго залишається глухою після страхітливого гуркоту. І коли на борту «X...», який нас підібрав, я прийшла до тями, то зрозуміла, що я вже не та сентиментальна молода дівчина, якою була раніш і вже ніколи такою не буду. Я зрозуміла, що якась моя частина пішла на дно разом із «Бургундією», що віднині я обрубуватиму пальці та руки багатьом витонченим почуттям, щоб вони не піднялися у шлюпку моєї душі й не потопили моє серце.

Вона скоса подивилася на Венсана й, відкинувшись назад, сказала:

— Треба лише звикнути до такого.

Потім, бо її погано підібране волосся скуйовдилося й розсипалося по плечах, вона звелася на ноги й, далі розмовляючи, зайнялася своєю зачіскою.

— Коли я покинула Америку незабаром після цих подій, я здавалася сама собі золотим руном, яке вирушило на пошуки свого завойовника. Можливо, я не завжди поводилася правильно; можливо, припускалася помилок... і, може, припускаюся ще однієї сьогодні, розповідаючи тобі все це. Але хоч я тобі й віддалася, проте ти не думай, що мене підкорив. Затям собі: я зневажаю пересічності й можу закохатися лише в переможця. Якщо ти хочеш мене, то хай це тобі допоможе перемогти. Але якщо ти захотів мене лише для того, щоб пожалітись на свою долю, просити втішання, пестощів... то я скажу тобі відразу: ні, мій любий Венсане, тобі потрібна не я, тобі потрібна Лора.

Вона сказала все це, не обертаючись, намагаючись довести до ладу своє неслухняне волосся. Але Венсан зустрів її погляд у дзеркалі.

— Дозволь мені відповісти тобі сьогодні ввечері, — сказав він, підводячись і скидаючи своє східне вбрання, щоб перевдягтися в те, у якому сюди прийшов. — Зараз мені треба повернутися додому, поки мій брат Олів’є не пішов. Я маю сказати йому щось термінове.

Він сказав це тоном вибачення, щоб пояснити, чому йому треба йти. Та коли він підійшов до Ліліан, вона з усмішкою обернулася й здалася йому такою гарною, що він завагався.

— Щоправда, я міг би залишити йому записку, яку він прочитає, коли прийде обідати, — сказав він.

— А ви часто з ним розмовляєте?

— Та майже ніколи. Я просто повинен передати йому запрошення на сьогоднішній вечір.

— Від Робера... О, I see...[1] — сказала вона, дивно посміхнувшись. — Про нього нам теж слід би поговорити... Тоді, біжи скоріш.

Відгуки про книгу Фальшивомонетники - Андре Жід (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: