Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик

під ними голови. Закипає то там, то там, то скрізь разом, а ледве вщухне — який — небудь полковник, який — небудь авантюрний отаманець починає каламутити довкола себе, сподіваючись викрутити щось собі з тієї веремії. Обіцяє свободу краєві, щасне життя людям. Вони вірять: воля, що закозакувала за Хмельницького в усьому краї, не вмерла, не згас її дух, не вичахла надія на життя без пана, боярина і старшини. Лишилося чимало чубатих голів, які пам’ятають ті часи, бачили на власні очі, як утікав пан, як палав панський фільварок, може, й самі підносили віхтя під панську стодолу, а тепер розповідають на призьбі про те онукам. І онуки слухають, і горять у них очі (воля пахне молодими медами), стискують кулачки, а коли ті кулачки більшають — тягнуться до шабель. Щоправда, діди і батьки розповідають про все те пошепки, ще й поглядають через тин на широке сусідське подвір’я. На тому подвір’ї стоїть кам’яниця пана полковника. Мовби зовсім недавно йшли вони з тим полковником в одній лаві, разом виборсувалися з — під шляхти, навіть порятував був козак у бою від певної смерті пана полковника. А тепер займанщину пана полковника не об’їдеш за три дні конем, а його рятівник опинився в підсусідках. Плати димове і скарбне, давай на військові потреби, їдь у підводи. Та ще й мовчи. А коли б же того… Коли б розподілити всю займанщину наново! Кажуть, у Полтаві (Опішні, Ніжині, Черкасах…) появився отаман, подає клича!

Звичайно, не всі ті, що піднімають посполитих, сподіваються доп’ясти все тільки собі, є серед них справжні лицарі, чисті серцем і помислами, вірні вітчизні, але немає для них ані найменшого просвітку, б’ються вони, як риба об кригу на непроточній воді. У тій кризі — ополонки і сіті з усіх сторін.

Та й мало їх таких, чистих серцем і помислами.

Виговський, Брюховецький, Хмельниченко — хіба злічити смерчі, що прокотилися Україною. З усіх сторін дмуть дужі вітри, не дають загаснути пожежі, котять її то в один, то в інший бік. Підкуп, зрада, науст — чорні дощі тих пожеж. Коли те скінчиться?! Чиєю волею, чиєю силою? Хто заступить Поле од морових вітрів? Він пройшов з кожним із цих людей частину їхньої путі, путі найтяжчої, а потім, гірко розчарувавшись, боровся проти них і таким чином проти самого себе колишнього. Він мовби прожив кілька життів, від чого хтось інший міг би втомитися й зламатися, але його тримала на світі віра — велика, незнищенна, вона пройняла всі ті товщі, як спис крицевий проймає одразу кілька тіл, він знав, що вона свята й справедлива і в ім’я її треба жити далі та сповняти її всією рештою життя. І як спис крицевий проходить одразу крізь кілька тіл, так і він пройшов своєю вірою і надією крізь них усіх — Виговського, Брюховецького, Хмельниченка, пройшов і звільнився від них, і тільки іноді йому грізно примружиться із зеленавої пітьми Іван Виговський, злодійкувато усміхнеться Брюховецький чи болісно скривить своє вічно недоросле обличчя Хмельниченко. Ті погроза, усміх і біль не зачіпають його серце.

Сьогодні розривають Україну чотири гетьмани. П’ятий, той же таки Хмельниченко, конає десь у турецькій темниці. Либонь, султан тримає його, аби ще раз випустити в слушний час, тоді він погойдає над Хмельниченковою головою славетною корогвою його батька — може, й прибіжить хтось засліплений на те маєво! Але для України досить і цих чотирьох. Всі огулом гублять те, що здобував батько Хміль. Вп’ялися зубами, немов пси в паляницю, кожен прагне захопити чимбільше, кожного змагає жадоба влади і жадоба багатства. Самойлович, Дорошенко, а донедавна Тетеря, Суховієнко — добра не було і нема од жодного. Якби могли, сонце роздерли б і розтягли по шматку всяк у свою кишеню, всяк у свою скриню. Кожного підпирає чиясь рука. Чиїх тільки підків не вкарбувалося в український чорнозем. Кують ті підкови і в Стамбулі, і в Варшаві, і в Бахчисараї… А мусили б же нерозумні гетьмани дійти між собою якоїсь згоди. Обрати з — поміж себе одного! За давньою козацькою регулою. Щоб міг обіпертися на обидва дніпрові береги. Посеред усього цього кривавого розору, неначе острівець посеред спіненої ріки, стоїть Запорозька Січ, але не просто стоїть, довкола неї чи не в першу чергу закручуються грізні смерчі, вона переймається звитягою і боріннями тих, хто обіцяє народу волю і Україні злуку. А на ній, у її серці, — він, Божою волею кошовий Війська Запорозького. Колись невгамовний, рвійний, нестримний, а нині оступлений важкими думами, сумнівами, з темною осмутою в душі. Прожив бурхливе, сповнене пристрастей життя, десятки разів руйнувалися в порох його надії, впадав у відчай, в чорну меланхолію і знову підносився душею і ставав на герць з долею і ворогами. То вже сутність його вдачі — пориватися кудись, до ледве видимої таловини на обрії, прорубуватись через нетрища. І хоч з роками в його душі світлої барви ставало все менше й менше, а темної більше й більше, не складав рук. І нині клопотався тим же: як припинити братовбивчу війну, як привести до спілки гетьманів?

Вже стільки разів Сірко домагався, аби скликати в долині Росави раду, яка б і порішила, кому володіти булавою. На ті Сіркові поклики не відгукнувся жоден гетьман. Наймогутніший, Самойлович, запікся помстою. Залив золотом вуха, насунув на очі чужу шапку, не чує й не бачить, що погибель іде всьому краєві. Що турок і татарин сьогодні міцні та бойні стодужо. Що замірились на весь світ. Два роки тому Магомет з великою вигодою закінчив війну з Венецією. Два роки тому погромив Польщу. По дорозі, вистеленій іконами, в’їхав у Кам’янець — Подільський, приступив до Львова, який, правда, зумів відкупитися вісімдесятьма тисячами єфимок, а вся Польща щороку сплачує султанові по двадцять дві тисячі золотом. Свого афекту турки там не погамували. Найласіший для них край — Україна. Вони підуть уже цього літа. Водою і сушею. Отож їх треба перестріти на воді й на суші. На Дніпрі та на старих шляхах: Муравському, Чорному, Кучманському. Хто ж заступить ті шляхи? Гірко, ой гірко думати, але куди подінешся од тих дум, що колись сміливий, праведний і духом сильний муж Дорошенко ввійшов у спілку з сатанином турчином. Що перед його заплющеними очима татари виловлюють і засилають у вічну басурманську неволю православний люд. Християнською кров’ю, немов живою монетою, купляє собі Дорошенко у басурманського цісаря милість.

Кошовий помітив, що мислить словами листа,