Ми проти вас - Фредрік Бакман
* * *
Беньї сам-один бігає в іншій частині лісу. Знаходить нові сховки — він довго у цьому вправлявся. Він став чоловіком, який нічого не приймає як належне, бо лише діти вважають певні речі самими собою зрозумілими. Наприклад, що найкращий друг завжди буде з нами. Що можна бути такими, як ми є, нічого не вдаючи. Що можна закохатися в кого захочеш. Для Беньї вже не існує таких очевидних речей, він просто біжить усе глибше в ліс, поки мозок не починає задихатися від кисню і зникають усі відчуття. Тоді Беньї залізає на дерево. Чекає, щоб повіяв вітер.
* * *
Людина повинна дотримуватися своїх обіцянок. Дітей навчають цього, щойно вони починають говорити. Малою Майя змусила свого тата пообіцяти їй, що вона зможе стати астронавткою, і Петер пообіцяв, бо саме так роблять батьки. Він обіцяв також багато іншого: що її ніхто не скривдить. Що все завжди буде добре. Хоча це й неправда.
Після всього, що сталося навесні, Петер запитав доньку, чи хоче вона виїхати з Бйорнстада. Вона відповіла: «Ні. Бо це моє місто також». Він запитав, що може зробити для неї, і вона сказала: «Створи кращий клуб, для всіх». І Петер пообіцяв.
Він був не з тих, хто вміє красномовно висловлюватися. Не з тих, хто здатен сказати словами, як любить своїх дітей і дружину; він сподівався, що про це говорять його вчинки. То як він може щось довести зараз? Щось іще, крім того, що став невдахою?
Петер зупиняється біля пішохідного переходу. Молодший за нього тато переходить дорогу, ведучи доньку, якій на вигляд років вісім-дев’ять. Тато тримає доньку за руку, дівчинка всім своїм виглядом показує, що вона вже сто років тому виросла з того, щоб її вели за руку. Петер зусиллям стримує себе, щоб не вийти з автомобіля й не крикнути тому татові, аби він ніколи не відпускав доньчину долоню. Ніколи не відпускав. Ніколи!
Коли в них із Мірою народилася перша дитина, Ісак, Міра сказала Петеру: «Тепер це найважливіше. Ми з тобою насамперед батьки, а вже потім — усе інше». Петер і сам це знав. Усі знають. Цей процес не стається з нашої волі, емоції збивають нас із ніг, ми перетворюємося на чиюсь власність тієї ж миті, коли вперше чуємо плач своєї дитини. Тепер ми належимо цій істоті. Їй — насамперед. І коли з твоєю дитиною щось стається, у цьому завжди буде твоя провина.
Петер хоче вискочити з машини і щосили кричати тому татові: «Не відводь від неї погляду, нікому не довіряй, не дозволяй їй ходити на вечірки!».
Коли помер Ісак, люди запитували: «Як можна таке пережити?». У Петера була єдина відповідь: це неможливо. Просто треба жити далі. На якійсь частині твого регістру почуттів вмикається автопілот. А як бути тепер? Петер не знає. Йому відомо лише, що якщо з твоєю дитиною щось стається, то неважливо, хто за це несе відповідальність, у цьому завжди буде твоя провина. Чому тебе там не було? Чому ти не вбив його? Чому ти недостатньо постарався?
Петер хоче кричати про це татові на пішохідному переході. «НІКОЛИ НЕ ВІДПУСКАЙ її, БО ЦІ ПОКИДЬКИ ЗАБЕРУТЬ У ВАС УСЕ ЖИТТЯ!»
Але він лише тихо плаче, вчепившись нігтями в кермо.
* * *
Острів
Було літо,
І ми мали острів.
Зима тривала
Тисячу років.
Поламані вщерть,
Розбиті ми.
Твої мотузки —
Мої вузли.
Скільки разів обривався наш день,
Поки шістнадцять нам не стало?
Скільки було прощальних пісень,
Що їх лиш ти до кінця розгадала?
Та тоді було літо,
І ми мали острів.
І ти — моя
На тисячу років.[3]
* * *
Міра часто засинала на дивані, коли Петер пізно повертався додому. Невідкоркована пляшка вина і два келихи на столі — мовчазний шпичак докорів сумління, аби нагадати Петеру, що на нього чекали. Що комусь було прикро через те, що він не прийшов. Тоді Петер обережно брав Міру на руки й відносив її в ліжко, і сам засинав, огортаючи її спину своїм диханням.
Тривалий шлюб складається зі стількох дрібниць, що, втративши їх, ми навіть не знаємо, де тепер шукати. Це її манера ніби ненароком доторкнутися до нього, коли він миє посуд, а вона готує каву, і її мізинець опускається на його палець, коли вони одночасно кладуть руки на мийку. Це те, як його губи ледь зачіпають її волосся, коли він проходить повз неї при кухонному столі, й погляди обох спрямовані в різні боки. Здається, що двоє людей, які люблять одне одного достатньо довго, перестають усвідомлювати власні дотики, торкання стає інстинктивним, і коли вони зустрічаються десь між передпокоєм і кухнею, їхні тіла просто знаходять одне одного. Коли вони виходять з будинку, її рука ніби випадково опиняється в його руці. Маленькі зіткнення, день за днем, увесь час. Їх неможливо сконструювати. Тому коли це зникає, ніхто не знає, чому так сталося, і раптом двоє людей починають жити паралельно, а не разом. Якогось ранку вони не дивляться одне одному в очі, їхні пальці опиняються біля мийки на кілька сантиметрів далі. Вони розминаються в передпокої. Більше не наштовхуються одне на одного.
Уже минула північ, коли Петер відчиняє вхідні двері. Міра знає: він сподівається, що вона заснула, тому й удає, ніби спить. На столі стоїть порожня пляшка вина, біля неї тільки один келих. Петер не переносить Міру в ліжко, лише незграбно накриває її пледом просто на дивані. Він затримується на кілька хвилин — можливо, чекає, що Міра перестане вдавати, ніби спить. Але коли вона розплющує очі, Петер уже зайшов до ванної. Він зачиняє двері й втуплюється в підлогу, а Міра далі лежить, втупившись у стелю. Вони вже не знають, чи мають що сказати одне одному. Все має межу витримки, і хоча люди завжди кажуть, що «розділити радість означає вдвічі її примножити», ми вперто продовжуємо вірити, що зі смутком
