Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Глек мовчки подивився на нього.

– Чєго молчіш? Чєй, спрашиваю, будєш? Прозвіщє твойо как?

– Павло Глек, козак Незамайківського куреня.

– Із запорожцев, что лі?

– Запорожець.

– Так… Так вот что скажи мнє, молодєц, что ти дєлаєш в госу-дарєвих городах і на слободах? Впрочєм, допрос ми с тєбя потом снімєм. Ето я так, зашол посмотрєть, что ти за чєловєк такой… Кто ж ето, – звернувся піддячий до сторожа, – вєлєл єму і рукі, і ногі за-біть в колодкі?

– Стрєшньов.

– А єму какоє дєло до етого? А… – засміявся він, – ето ти Стрєшньову морду набіл?

– Я.

– Здоров ти, відно. С тремя справілся. Только нє хорошо, что ти Гусєва сільно прішиб. Худо тєбє совсєм будєт, как помрьот Гусєв-то… – Піддячий оглянув постать козака. – Іш ти какой… – сказав він з задоволенням, наче побачив те, на що й сподівався, – важний! Вот что, Нікіта: ослобоні єму рукі, да прінєсі поєсть чєго-нібудь, хлєба что лі, да соломи єму потрусі на пол, чай, чєловєк, нє собака, валяться на голой зємлє.

Микита одімкнув колодки, ослобонив руки козака від колодок, а потім закував руки в кайдани.

– Ну, прощай, Нікіта, – сказав піддячий, що мовчки стояв коло в’язня, аж поки Микита закінчив своє діло, – стєрєгі казака хорошо.

– Знаю… Не впєрвой!

Микита приніс окраєць хліба і глек з водою, а трохи згодом кинув коло козака оберемок соломи. Запорожець витягнувся на соломі. Він наче на світ народився: так приємно було витягнути ноги й лягти.

– Хто це був зараз? – спитав він сторожа.

– Подьячій.

– Мабуть, добра людина цей піддячий?

– Кто? Подьячій-то? Погоді, на допросє узнаєш! – відповів Микита, вийшов і зачинив за собою двері.

VII. У В’ЯЗНИЦІ

Дорош провідує запорожця. – Велетень. – Хитрий Дубовиченко. – Збіглий холоп. – Піддячий. – Допит. – Батоги

Другого дня Дорош набрав у пазуху огірків, сунув туди ж добрий шматок сала, в ліву руку взяв пів паляниці, а в праву – пляшку горілки, що дав йому батько, і пішов провідати запорожця. Хлопець ще вчора розпитав у товаришів, де сидить запорожець, бо прибуття в’язня з цілим загоном верхівців-стрільців не могло пройти непомітно повз зіркі очі хлопців в такому маленькому городку, як Харків. Дорош та його товариші знали в вічі кожного мешканця, кожного козака або бабу і завжди були в курсі всякої новини, що іноді хвилювала мешканців цього приграничного городка.

На розі вулиці він побачив свого приятеля Дубовиченка, що з ним ще загодя умовився йти до запорожця. Дубовиченкові дуже хотілося побачити козака і, щоб не відставати від приятеля, він вкрав у матері пару тарань і сунув їх, як і Дорош, собі за пазуху. Напаковані таким чином, хлопці пішли до з’їжжої. З’їжжа була недалеко, треба було тільки перейти через площу. Коло з’їжжої не було нікого, тільки гармата тьмяно виблискувала міддю на сонці. Хлопці обійшли круг хати, помацали руками гармату. Дубовиченко навіть прицілився з неї, наче стріляючи, у Дороша і сказав: бух!

Хлопці підійшли до дверей і прислухалися. За дверима хтось так густо й смачно хропів, що приятелям здалося, наче там спить якийсь велетень. Дивно було, як не тряслися стіни хати від такого дужого хропоту!

Хлопці постояли трохи коло хати, потім боязко постукали у двері.

Велетень, що спав за дверима, трохи замовк, але за хвилину знову почувся його могутній хропіт; потім він став плямкати губами, наче їв уві сні щось дуже смачне й солодке. Дорош постукав клямкою.

– Хрр… – обізвався велетень, – апчхи! Кто там стучіт? – почули вони старечий тоненький голос.

Двері одчинилися і на порозі з’явився маленький сивий дідок. «А де ж велетень, що так міцно задавав хропака?» – подумав Дубо-виченко. Він навіть заглянув у хату, чи нема там кого, але велетня в хаті не було. Дід позіхнув, перехрестив рота і, почухавши потилицю, спитав:

– Вам чаво, пострєлята? – Хлопці мовчали. – Ви стучалі, что лі?

– Ми.

– Так чаво ж молчитє? Чаво пришли?

Дубовиченко штовхнув Дороша:

– Кажи ти!

– Ні, кажи ти!

Сторож хотів був розсердитися, але, побачивши паляницю й пляшку в руках Дорошевих, засміявся.

– Вот глупиє хохлята! Прішлі і самі нє знают, чаво прішлі.

– Ми до Глека, – наважився нарешті Дорош.

– Какой такой глек?

– Павло Глек, запорожець!

– А, запорожец… Єсть такой. А что вам до нєго надобно?

– Та ось ми йому харчів принесли.

– Харчі?.. Давай… Давай сюда. Ето что – хлєб?

– Паляниця.

– А за пазухою?

– Огірки та сало.

– Давай, давай… А в бутилкє что?

– Горілка.

– Іш ти… і віна пріньос? Кто ж тєбє запорожец етот будєт, брат аль сват?

– Ні. Не брат. Пустіть, діду, до запорожця!

– Іш ти какой приткій! А как воєвода узнаєт?

– Не взнає.

– А ти что приньос? – спитав дід Дубовиченка, вертаючись з хати, куди він одніс харчі, що дав йому Дорош.

– Пустіть до козака, тоді скажу! – сказав хитрий Дубовиченко.

– А ти дай что пріньос, тогда пущу!

– Е, ні… Ви пустіть раніш, тоді дам!

– Ну, что с вамі дєлать, ідітє.

Хлопці зайшли в хату і опинилися у великій кімнаті. Коло стін стояли великі лави, коло вікон – стіл, а в кутку – залізна невеличка гармата. Микита відчинив двері у темну, де сидів запорожець.

Спочатку хлопці не бачили нічого, так було темно у коморі, але коли очі їхні звикли до сутені, їм впала в очі міцна постать запорожця, що, закинувши руки з кайданами за голову, спав на соломі, наче він був не у в’язниці, а в Січі, серед товаришів Незамайківського куреня.

– Ей, казак! – крикнув дід, – проснісь! Гості прішлі.

Глек підвівся. Він хотів протерти очі кулаками, але кайдани забряжчали й ударили його по голові.

– Що таке? – засичав запорожець. – Який чортяка скував мені руки? Хто тут?

– Це я, Павло!

– Дорош? А я де?

– Забил! – ляснув себе по колінах дідок, наче він був дуже радий з того, що запорожець забув, де він, і що з ним скоїлося. – Хе-хе! Забил!

Але запорожець схаменувся й згадав вже, де він.

– Спасибі, хлопче, що не забув мене й провідав. А ти чого радієш, кацапе? А ще стара людина.

– На, єш. Прінесли тєбє тут мальчішкі, – сунув дід козакові з пів десятка огірків і шматок паляниці.

– А сало? – спитав Дорош.

– Что ж думаєш, украл твойо сало? Нужно оно мнє очєнь.

Дід пішов у кімнату і приніс сало. Дорош побачив, що кусень сала значно